Сліди на піску

III

Ой, та ви вже, певне, знудилися мене слухати, то хiба пiдкрiпiться трохи, бо моя розповiдь буде довга, як бойкiв свiт… Злiтайтесь до альтанки, там моя господиня Марина налила в тарiлки меду… Ну а менi, моя вiрна Марино, налий з тiеi он бутлi, що на столику, «михайлик» медовухи, яку я готую за своiм власним рецептом: як вип’еш нинi добрий пугар, то аж завтра розбере… Та й пiднеси менi, голубко, бо маю вже, слава богу, небезмай дев’ятдесят i вставати не те що не можу, а не дуже хочу.

Красно дякую… О, вiдразу вдарило в голову, i так менi стало файно та розмаiто!.. А навчив мого тата варити мед дiд Теодор – був вiн не з простих, належав до украiнськоi шляхти гербу «Погоня»; той герб зображав обрубану руку з мечем. Розказував дiд, що якийсь там далекий його предок втратив пiд Грюнвальдом праву руку, проте справно орудував лiвою, й за це отримав герб i нобiлiтацiю. Його сестри ткали полотно, продавали й за тi грошi вiддали брата до шкiл, а що вiн був майже двометровий, то забрали його в цiсарську двiрську сторожу… Але про що я вам оповiдав?

Ага… Запакували нас до потяга, i iдемо ми з нашоi Коломиi через усю Європу до Вiдня.

Тарабанимося цiлий тиждень телятником чи, як полюбляли австрiяки називати той потяг, «сорок чоловiк, шiсть коней», харчуемося вутлою комiсною паркою, доiдаемо своi домашнi запаси й слухаемо безкiнечнi просторiкування Мелитона Небожителя, який не мiг, ну нiяк не мiг закiнчити довгу байку про свого тата, який щороку гнав з Кут до Вiдня череду бичкiв на торговицю, через що бував у столицi нашоi матiнки Австрii частiше, нiж сам Франц-Йосиф, бо найяснiший цiсар водно райзував свiтами, а ще полюбляв сiрчанi купелi в Баденi й Баден-Баденi, де одного разу якийсь французький розбишака зарiзав паню цiсареву шпiндлем затруеним… Ми були зголодженi, немов той ненажера Балоун iз знаменитоi книги Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка… Але Балоун, скажу вам, був дитиною супроти нашого крiгсколеги з Пiдгайчикiв Федька Мазура, який теж трясся в кутку на нижнiх нарах i, бебехатий, немов поросна льоха, наминав без упину курячi нiжки, ковбаси, сальцесон i солонину, ще й вiдригував, як кнур. Вiд запаху того м’ясива з наших ротiв котилися потоки слини, а випросити в нього бодай крихту iдла нiхто з нас не зумiв.