Сліди на піску

Із-за Ігреця вже злетiла в небо днина, виполiрувавши небесну баню бiлизною, а Черемош, щойно прокидаючись, починав видихати iз себе сизий серпанок, що постелився над водою, побiг разом iз течiею, обмиваючи кам’янi брили, якi визирнули iз змiлiлоi за нiч рiки горбатими валунами, схожими на спини вепрiв, що пустилися вплав на перебродах; серпанок поволi зрунтався, розпоровся на гострих кам’яних зазубринах; оголена рiка стала схожою на чорну бинду, що звивалася на закрутах вiд Криворiвнi до Устерiк; над биндою ще панував досвiток, а десь там, за Ігрецем, вже викотилося сонце й позолотило верхiв’я ялиць, якi виструнчилися вздовж хребта стрункими щоглами; стрiли променiв прошили простiр над видолиною й освiтили царинку на лисому чолопку Кливи, де iз темряви виринула пiд саме небо самотня хижа вiдлюдника, котрий вiдокремився вiд села, щоб богувати й дiзнаватися у небесних сил про таемницi погоди i людських доль, навчатися вмiння розганяти або насилати негоду, болю чи здоров’я – хто на що заслужив – на пожильцiв, якi втекли вiд пiднебесноi непевностi на доли; врештi сонячне промiння вiдбилося вiд позолоченоi царини, немов вiд дзеркала, й упало снiпком прямо у вiкно нашого готелика; тодi в борах здiйнявся радiсний рейвах пробудженого птаства, й коли нарештi його втихомирило рiвномiрне кукання зозулi, ми з Любкою втямили, що сповнена нереалiями примарна нiч вже проминула й настав звичайний день…

З розповiдей Миколи Потяка я знав, що в тiй хатинi на вершечку Кливи живе мольфар Ілько, який, якщо захоче, – а стаеться це тодi, коли добро загляне до його серця, – може вiдвернути град, зупинити повеневi дощi, втихомирити старому болiсть й дати йому легко вмерти, зняти вроки з дитини, якщо вона зриваеться й плаче по ночах, навернути зрадливого любаска до дiвчини, i той висохне з туги за нею, коли та не захоче знову його прийняти; мольфар Ілько знав, у якiй печерi заховано скарби опришкiв, хоч сам до них нiколи не добирався – навiщо йому те золото: на зиму вiн вдосталь запасеться дровами, бриндзою й кукурудзяною мукою й ходити на доли не мае потреби, хiба лише на Юрiя вибереться та й то не до церкви, а до Довбушевого каменя, що на Зарiччi випнувся до неба, мов палець, аби до нього вмiло дотикнутися й набратися опришкiвськоi путерi на цiлий рiк; i молодицi, а то й дiвки, як йому дуже припече, самi приходять до нього: лише змахне барткою в потрiбний бiк – i найпоряднiша жiнка, все покинувши, пошнуруе на гору й перебуде там стiльки часу, скiльки йому спотребиться, а потiм