Сліди на піску

вернеться до села, i нiхто iй того за встид не вiзьме, бо такий чарунок знав Ілько, що вмiв розпалити в будь-якiй жiнцi найгарячiшу любов, тож про нього в селi й пiсню склали: «Ой у горах снiги впали, Ілько ся не журить, п’е горiвку, перчить дiвку, аж ся порох курить!»

* * *

А хто там нинi живе, дiйняла нас з Любкою цiкавiсть, i ми подалися, здолавши страх, на Кливу.

Низька хатка на вершинi гори припала до землi, мов пiдстрелений птах, маленьке вiконце, засклене синюватою шибкою, сперлося на призьбу, й виднiвся крiзь нього силует людини, знадвору важко було вгадати – чоловiк то чи жiнка; набравшись вiдваги, ми пiдiйшли до дверей i зупинилися, не наважуючись iх вiдчиняти; людина, що заступала пiввiконця, повернула голову – була то старезна жiнка, вона кволо махнула рукою, зазиваючи нас до хати; ми обережно прочинили дверi й опинилися в курнiй кiмнатi, в якiй на стiнах не було нi дзеркала, нi образiв, обое поставали перед сухорлявою примарою, що сидiла на лавицi; вся у зморшках, iз засльозеними очима вiдьма, якiй напевно було за сто лiт, приглянулася до нас й прошамкала беззубим ротом: «Ви думаете, що самi прийшли-сьте сюди, ай бо нi – то я вас покликала, як тiльки крiзь мряку уздрiла, як ви над рiкою вдивлялися у бiк моеi халабуди; давно не заходила до мене жива людина, хiба що привиди, то я захотiла почути вiд вас, що дiеться на бiлому свiтi, бо що на небi – добре знаю…» Любка пильно придивлялася до староi, й дiймав ii, певне, той самий подив, що i мене: як може тут у самотинi жити немiчна бабуся без догляду i лiтом i зимою, а хто iй iсти приносить, хто дров настарае, пiч натопить, – i таки зважилася спитати Любка: «Ви тут самi живете?» – «А сама, сама, вже й забула, скiльки лiт, – вiдказала вiдьма.