Срібне молоко

]

Але вiн, Григорiй Комарницький, знехтував приятельським попередженням, а тепер, iдучи супроти вiтру, що видувався з роздутих щiк школи через зведенi в дудочку вуста, думав не про те як знайти лазiвку зi своеi облоги, а про те, що в цьому ceлi Степан колись напевне побував i щось вельми важке пережив, але вiн, дурний, про те не розпитався, а легковажно рушив у свiт iз порожньою торбою i з костурцем у руцi, i в тiй дорозi наздогнав його вiз i двое троянiвцiв на ньому, якi не тiльки пiдвезли дяка, а й умовили пристати до iхньоi школи, бо чомусь у тiй школi нiяк не затримувалися дяки, хоча вони, громада троянiвська, iм годять, як болячцi, а вони, капоснi, все вiд них тiкають.

І Григорiй пристав до цiеi школи, i громада годила йому, як болячцi, а школярi справно збирали, хоч i не завжди доносили приноси лiпшi, нiж будь-де, i добре писалися йому тут нищенськi вiршi, а ще непогано складалися пiснi, але от i вiн бажае звiдсiля чкурнути, та поки що нiяк не може. І вiн вирiшив не ставити чола тому вiтровi, який рiвно i потужно вiяв вiд школи, а завернув до Антонихи, хоч спати було ще далеко не час.

– Добре, що прийшов ранiше, – мирно сказала Антониха. – Врубаеш дров i наносиш дiжку води. А то спиш у моiй клунi як пан, а користи не маю нi на мак.

І вона пильно, малими колючими очками обдивилася Григор я Комарницького, нiби вивiряючи: чи знае вiн, що завтра його повезуть до суду, а чи й нi? Була вона жiнка метикована i напевне бачила, як вiн намагався втекти, отож хотiла востанне покористатися його чоловiчою силою, хоч сили тiеi в нього було на тьху!

І вiн почав носити вiд криницi до дiжки воду, але робив це страшенно повiльно: витягне цебра, налле у вiдро i замре, дивлячись, як умирае на овидi сонце.

Тодi понесе те вiдро, химерно кривуляючи ногами, вилле i знову замре. І йому було при цьому цiлком байдуже, що в шибi вiкна нерушно крижанiли Антонишинi очi, якi теж чомусь пильно за ним стежили, а стежили тому, шо Антониха нiяк не могла вирiшити: чи такому нiкчемному робiтниковi давати вечерю, чи обiйдеться: робить погано, отже, можна й не страчуватися. Але все-таки робить, то й не дати якось не годиться. Отак вiн наносив води, а тодi взявся за сокиру. І дивно рубав тi дрова: зводив лезо, застигав разом iз ним, тодi сокира нiби сама падала на колодку; знову зводив, знову завмирала над головою, вiдтак падала, i навiть труску не було чутно вiд розколення, нiби перерiзувалася колодка не як дерево, а як масло.