Срібне молоко

По дорозi вони пiдiбрали ще трьох односельцiв, котрi на них чекали, тi також повмощувалися на Петрову пiдводу – i вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогоднi й справдi вдався на славу. Дяк сидiв, щiльно оточений братами Сахнюками, i кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невiдривно зорили на Григорiя, нiби хотiли зурочити, або ж боялися, аби вiн iз iхнiх очей часом не здимiв, як отой дим, що зграйно вивiювався з його кушпедлиська. Але нiчого неймовiрного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тiльки раз, а вдруге i втрете, вiдтак вози грiмко покотилися з гори в долину рiчки Кам'янки, щоб потiм подертися наверх – тiльки тодi брати з воза позiскакували й рушили побiч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому анi подумав iз воза сходити.

У суд брати не пiшли, бо не були свiдками, так само i Явдоха Сахнюкова, – залишилися бiля возiв, а решта трохи боязливо переступила магiстратський порiг, де вже сидiла мiська лава зi старшим лавником, возним, писарем та писарчуком.

Допитував старший лавник, i Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петровi свiдки, якi пiд присягою посвiдчили, що рiвно дев'ять мiсяцiв тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорiй Комарницький i справдi зайшов у дiм Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Бiльше у тiй справi вони нiчого не знають, бо бiльше дяка бiля садиби Петровоi не бачили. Писар записав iхнi свiдчення, пiсля чого й були вiдпущенi.

– Хто подавав до столу? – спитав старший лавник.

– Я подавала, – смiливо мовила Катерина. – І так вiн, обiясник, тодi на мене тюрився, так тюрився, що менi аж мурашки по тiлу бiгали i якось стидко ставало. По-моему, тодi вiн мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове вряднi, по менi ширилося й розтiкалося, що соромно й розказать, – i вона густо почервонiла.

– Це все добре, – мовив старший лавник. – Але з того дiтей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?

– Уночi, – сказала впевнено Катерина.

 – Свiтив дуже ясний мiсяць, але як увiйшов – не бачила, бо мiцно спала. А прокинулася, то вже був бiля мене.

– Чи ж дверi у вас на нiч не зачиняються? – запитав старший лавник.

– Це я скажу, – мовив Петро Сахнюк, – бо сам дверi щораз, панове вряднi, й зачиняю. Не могли бути не зачиненi, хiба моя дочка iх i вiдчинила, бо жiнка напевне нi, я в неi питав, а коли хочете спитати ви, то можна ii закликати – вона нас надворi чекае.