Срібне молоко

Отож вiн, перепрошую, не чортяка, а таки грiшна людина, хоча, може, й чарiвник. А це значить, панове вряднi, що не ми його маемо судити, а таки ви. Отож зголошуемо свою кривду i просимо розправи за артикулом, та й запису до мiських книг. Таких, як цей скуситель i чародiй, належить, панове вряднi, карати за правом, як того заслужив. Так ми розсудили з матiнкою ii, дочки моеi, та з моiми братами i так мае буть! А тепер покажи суддям дитину, щоб панове суддi переконалися: вiщу правду i нiчого бiльше.

Катерина пiдiйшла до столу, поклала дитя й розгорнула пелюхи.

– Бачите, яке гарненьке! – схлипнула вона. – Не, вiн не чорт, але що з чортами водиться, то це вже напевне. Одне слово, обiясник!

– Гаразд, справу вашу приймаемо, – сказав пан возний. – До суду приведете його ви чи послати по нього наших гайдукiв?

Петро Сахнюк химерно скосив очi й смикнув плечем.

– Про те не турбуйтеся, вашi милостi, – сказав спроквола. – Приведемо самi, нiде вiн не дiнеться з наших рук.

– Але щоб не було слiдно ваших рук, – суворо наказав пан возний. – Бо ще незвiсно, хто з вас правий, а хто винуватий.

– Незвiсно вам, панове вряднi, а нам таки так, – мовив Петро. – Але обiцяемо, що нiчого до суду йому не вчинимо i постанемо разом.

– Подбайте, скiльки можете, про свiдкiв, – сказав пан возний.

– Свiдкiв чого? – не збагнув Сахнюк.

– Ну, може, хто бачив, як вiн крався до вашоi господи. Скiльки разiв iз ним сходилася, дiвко? – спитав возний.

– Та тiльки раз i було! – вiдповiла Катерина, i з очей ii знову рясно посипалися сльози…

У цю хвилину там, на шкiльному ганку в Трояновi, дяк Григорiй Комарницький, автор славетноi пiснi про комара, який оженився на мусi, вiдчув, що йому засвербiло ще й поза правим вухом, отож потягся чубуком та й почухав. А коли те вчинив, видиво з очей йому пропало, натомiсть прокинувся той кавалок задимленого мозку (адже поки те дiялося, не одну люльку висмалив), у якому сидять осторожнi первнi, i вiн знову подумав, уживаючи каденцii: «Не гайся, брате, ноги на плечi брати!» – бо вже он sol cadens,[1 - Сонце сiдае (лат.

).] отож i здаеться, що caede madentes terrae[2 - Земля, обагрена кров'ю (лат.).] вiдтак дивися, небораче, сказав собi дяк, щоб та кров не була твоя. І вiн знову кинув оком туди й сюди, i вшир, i вздовж, i вдаль, i зблизька, але все було так само, як досiль – тобто його нерушно, але пильно стерегли.