Три листки за вікном

За добро добра людина ворог iншiй доорш людинi – дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрiвку, я гадав обiйняти свiт душею, але ти вже знаеш, читальнику, як був тяжко й гiрко покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги моi i здирцi не вiдiйшли мирно без мене з Поповоi Гори. Як тiльки вселивсь я у дякiвську половину, пойняло iх незбагненне зло. Не вiдаю, як розтлумачили вони мiй умисел, але вiдразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокiйний.

– Напитав собi мiсце й залишився, – сказав. – Не маю до вас зла, iдiть собi з миром – розсудить нас бог.

Вони розреготалися.

– Чого б це ти мав зло до нас, своiх приятелiв? – спитав Іван.

– Дозвольте нам, пане дяче, – сказав Семен, – перемовитися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь iз ними сам, вiдчув: мороз пробiг у мене по спинi.

– Навiщо я вам? – спробував оборонитися. – Що я вам учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокiйнi i тiльки усмiхалися, зсовуючи вуста набiк.

– Ви забрали моi грошi й чоботи, – мовив, – а я нiкому про це не сказав нi слова.

Чого хочете од мене ще?

Іван пiдморгнув менi, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмiшцi.

– Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, – сказав iронiчно. – Як спiваеш, ми чули, а тепер потанцюй.

– Ти нас ошукати хочеш, – сказав Семен, – а ми не тi люди, якi дозволяють собi плювати в борщ.

– Але ж я сказав…

Цього разу не встиг вiдхилитися – вiдчув сильний удар в обличчя i впав на долiвку, тяжко гримнувшись головою.

Кров линула менi з носа.

– Я не збирався вас виказувати! – крикнув, умиваючись крiвцею.

– Устань! – наказали вони.

Але я не хотiв вставати. Вони схопили мене за барки, свiт померк – я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горiшнiм обiдцем у стелю. Був управлений у цей обiдець, вигнувшись i неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввiданою силою, поплив по обiдцю, як по рiчищi. Мене крутило все швидше й швидше – я побачив, що коло те круiнть дивний чоловiк.

Мав вiн темнi, каламутнi очi, а лiвий кутик рота глумливо й поблажливо всмiхався. Це була перша моя в ним зустрiч, а ти, читачу, можеш упiзнати – згадай-но вершника бiля засиненого лiска.

РОЗДІЛ V,

де Турчиновський намагаеться осмислити те, що з ним дiеться

Здаеться менi, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кiльцем, або ж змiем, що кусае власного хвоста.