Три листки за вікном

І подумалось менi: все, що розповiдаю, не варте ламаного шеляга, все дрiбне й нецiкаве побiч iз тим, що знае й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповiв йому про криваве кiльце, яке мене захоплювало, скочив дiд на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.

– Оце воно i е, призначення твоеi долi! – скрикнув вiн. – Воно, воно – коло! Менi теж являлося, коли був у твоiх лiтах. Хто потрапляе в нього, того нерозумно поривае у свiт, i нiщо його не спинить.

– А що воно значить? – спитав я з трепетом.

– Вогняне кiльце – це наше життя! Придивися, – махнув вiн рукою, – цiлий свiт у колах. Сонце колом ходить, голубе коло – крайнебо – з цього кiльця нам не вистрибнути, зелене – земля, яка тримае нас бiля себе прив'язаних. Людське коло – це пристрастi нашi, вiд яких не можемо втекти…

Аж задихався, сказавши так багато i по-книжному мудро: стояв, випростуваний, i свiтив поглядом, пильно зирячи в долину. Вiтер ворушив його сивою бородою, але за мить дiд засмiявся коротко i знову присiв на ганок.

– А чи немае на мою хворобу лiку? – спитав я.

– Чому ж? – повернувся вiн до мене. – Зазирни в обличчя найстарiшiй жiнцi, котра вже й не знае: живе вона чи нi.

– А ви не вiдповiсте менi?

– Можеш зазирнути i в моi очi, – сказав начебто байдужки. – Але не вiдаю, чи втiшить це тебе.

Я зирнув у його очi. Сивi, старечi, виблiдлi i вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволi, бо повiтря мiж нами нiби загусло, затуманiло, i я раптом побачив не дiда-характерника, а самого себе.

Увiч отакого, яким е тепер, коли пишу цi листки. Ми довго дивилися один на одного, i на нашi обличчя лягла однакова, нiби вiдбита у дзеркалi, сумна й вибачлива всмiшка. Я подумав: всi ми, одягненi в книжкову мудрiсть, однаковi, однаковi бiди й нещастя падають на нашу голову, але чому замiсть шукати вiд них рятунку тiшимося своею благотою? Чому мудрiсть книжкова не живить, а знесилюе людину?

РОЗДІЛ VI

де Турчиновський розповiдае про новi над ним тортури

Дяк тiеi школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, вiд напастi моiх кровожерних мучителiв.

Мене врятовано вiд здирцiв, а iх iз гвалтом вигнано iз хати. Перегочував наступну нiч спокiйно, хоч болiли менi кiстки й тiло i снилися снища та змори. Проте ранок мiг зустрiти з усмiшкою i з молодою радiстю вiд того, що таки вирвався з-пiд опiки своiх спiвподорожан.