Три листки за вікном

На душi, наче квiтка, цвiло здивування, нiби не мене вели оце по дорозi i не на мене, безневинного, чекала кара.

Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грiзним виглядом.

– Ну, – прогув вiн, – лярвий сину! Я тебе, злодiяку, до кiсток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобi виб'ю з голови оте добро!

Хотiв вiдповiсти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, – сотник анi подумав розважно розпитатися про мiй рiд i куди знамiрився йти.

Вороги ж моi, спiвдорожани, догiдно пiдхихикували i по-блазенському пiдморгували один одному.

– Злодiiв, панове, – повчально проголошував сотник, звiвши пальця, як професор колегiуму, – здалеку видно! Я таких, як оцей, на своему вiку перебачив не одного. То як гадаете, панове: дамо йому спершу букiв, а тодi розпитаемо чи спершу розпитаемо, а тодi пригостимо буками?

– Спершу треба всипати букiв, – сказав старий, що сидiв у кутку, як у себе в господi.

– Тодi вiн i до розмови м'якший буде.

Я стояв у самiй кошулi й вiдчував, що в корчмi страшенно холодно – колiна моi дрижали.

– Дозвольте сказати слово, – ледве вимовив я, тремтячи.

– Не дозволю! – гримнув кулаком по столi сотник. – Гляньте, гляньте на нього, – вiн простяг пальця й ледве не пробив ним менi грудей. – Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!

– Нарiд псуеться, – сказав старий у кутку. – Бував я по краiнах далеких, то там не так, як у нас.

У нас що: букiв дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..

Я знову розтулив рота, але тi кiлька слiв, що промовив, потонули в гомонi, що лунав у корчмi.

– Дозвольте, пане сотнику, й менi слово сказати, – втрутився один iз моiх спiвподорожан, Семен. – Може, перш нiж катувати цього недолупка, ми б усi за його кошт по чарцi кружлянули!

Вiн розцвiв догiдливим усмiхом, а всi зашумiли ще бiльше, згоджуючись на таке.

– А подай-но, Олено, нам меду, – наказав сотник.

 – За плату книжки його заставляемо!

Я набрав повiтря, щоб використати добру хвилину i таки розповiсти про лихо, яке мене спiткало.

– У далеких краiнах, – перебив мене старий, – кiстки за злодiйство ламають та й голiв не вельми шкодують!

Вiн засмiявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побiг менi по тiлi, щось потойбiчне прочитав я в його очах та й упiзнав вiдразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.