Три листки за вікном

Тодi я попросив дозволу сiсти бiля вогню. Чоловiк мовчки хитнув, i я сiв навпроти.

– Чи далеко звiдси до села? – спитав я.

– Тут нема нiякого села, – вiдповiв вiн.

– Менi пам'ятаеться, що е. Спинявсь у ньому, коли йшов сюди.

– Поблизу немае села, – вперто сказав чоловiк. Звiв обличчя – був це той самий, що оце сидить передi мною.

– Навколо немае сiл, – сказав цей дивний чоловiк, – бо сюди прийшла моровиця i всiх викосила. Я здригнувся.

– Не лякайся, – спокiйно сказав чоловiк. – Моровиця – це не тiльки лиха напасть, це перст божий, падае вона не на одного, а на тисячi, щоб бiльше нагнати страху.

Страх же мусить жити в людях, страх – ii керманич i водiй. Без страху людина стала б удвiчi бiльшим хижаком, нiж е. Страх унатурюе звичаi й мораль. Унатурюе, а може, й творить iх. Я зачудовано вдивлявсь у свого спiврозмовника.

– А ви самi чуми не боiтеся? – спитав. Вiн засмiявся. Сухо i несмiшно, наче мав забитий пiском рот.

– Не боюся, – мовив вiн. – Бо я i е отой Страх. Щодня i щогодини змiнюю свою подобу, але завжди незмiнний я i один!.

.

Я обвiв поглядом усю корчму. Козаки сидiли за столом, голосно розмовляли один з одним, разом iз ними сидiли й моi спiвподорожани, всi порозбивалися на купки, як то бувае у компанii, i балакали навперебiй. Мовчали тiльки сотник, який схилив над столом чоло i, певно, про щось думав, i той, у бiк якого я й дивитися вже не хотiв.

«Ця корчма, – подумав я, – якась страшна. Що тут дiеться? Чи, може, сплю й сниться менi лихий сон? А може, ще не опритомнiв, вiдколи вдарено мене довбнею?»

Не знаю, як тобi все пояснити, читальнику, але менi здалося, що втратив волю, забув навiть, що мене мають тут судити, – потягло мене ближче до столу, за яким сидiв Страх.

– Тiльки тепер вас упiзнав, – сказав тихо, щоб не привернути до себе уваги.

– Сiдай вип'еш пива, – запропонував Страх.

– Не вживаю трункiв, – мовив я. – Хочу тiльки запитатися.

– Не питай – i не спитаеться, – сказав вiн.

– Чому я став вашим обранцем?

– Отакоi, – засмiявся Страх.

 – По-моему, це ти обрав i прикликав мене.

– Тодi я спитаю таке: чи дружить страх божий iз справедливiстю?

Старий розреготався, а може, це зареготали на розповiдь одного iз моiх спiвдорожан козаки? А може, вони тiльки те й робили, що стежили за мною? Реготали всi, а найбiльше моi здирники-спiвподорожани. Трусилися, наче битi трясцею, очi в обох стали татарськi – крiзь них вiялами сипалися сльози. Сотник смiявся, закинувши голову i широко розтуливши рота.