Три листки за вікном

Мене вiдпустили не без жалю.

– Послухай мене, – мовив мiн доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловiк, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Цi слова були розумнi, мудрi й пророчi, а я надто молодий, щоб iх послухати. Окрiм того, трапилася нагода – налучився менi у спiвподорожани купець Іван Рона, що так само, як i я, прямував до Могилева, везучи залiзо, – я знову опинивсь у владi дорiг.

РОЗДІЛ XVI,

у якому оповiдаеться про те, як Турчиновський дiстався до Могилева

Кажуть, кожна людина народжена пiд якоюсь зiркою.

Менi важко сказати, що то за зiрка, яка колись освiтила й мое чоло, але часто здаеться, що ii вже немае. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утiхи з того мало. Кожен-бо крок у життi чиню з потугами, i проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складаеться, але менi не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокiйний i розважливий. Вiн майже не розмовляв, лише мовчки йшов бiля своiх возiв, тодi як його спiдручнi та я лежали на сiнi.

– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спiдручних, щоб захищати в дорозi свое добро?

– Везу залiзо, – сказав цей мовчазнюк i нiчого бiльше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звiсно, рацiя, i я примовк i собi, менi погiдно лежалося, i дивився я в небо, а там стояли найчудовiшi з чудових храми – я мимовiльно милувався на вишуканi й ладнi iхнi тiла.

– І все-таки, – сказав, щоб завершити розмову, – застерегтися не завадить.

Рона цвиркнув крiзь зуби й подивився на мене сивими, надумiр спокiйними очима.

– Яке там застереження, – сказав неохоче. – Я ж везу залiзо!

Цей мовчазнюк був-таки достобiса певний iз себе, то я i собi заспокоiвся i заколивався на возi, дивлячись, як пишуть по небi спокiйнi письмена хмари. Спробував навiть угадати те письмо, i в моiй розмлоенiй свiдомостi прокреслилися десь такi слова:

Чоловiк в життi не знав, де спинитися вiн мае,

Дума: свiт увесь пiзна, та облуда це одна,

Хоч з лiтами знае бiльше, та не робиться мудрiший.

Думки поплелися в моiй соннiй головi лiнивою вервечкою, вив'язуючи в мозку iншi такi ж мудрощi, доки не затанцювали й не закрутилися, сплiтаючись i рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжуе нiчого й коли вiн спокiйний духом.

– Агей! – гукнув хтось, – пане господарю, чи не дозволите приеднатися до вас?

Я розплющився, очi моi на хвилю ослiпли вiд темряви – була вже нiч.