Три листки за вікном

Розпрямляе занiмiле тiло, по тому й виникае це, що я почув у цю мить: шурхiт пiску, далеке зiтхання i те ж таки постогнування, коли тишу ранять чиiсь запiзнiлi самотнi кроки. Проте я не поспiшав покинути храм. Хотiлося якомога довше затримати цю хвилину i вiдчуття спокою. Є вони, такi, подумалося менi, хвилини, якi можуть перетворюватись у камiнь. Ось одна iз них – моя, моi думки й почуття; я вiрю, що хтось через багато-багато рокiв прийде самотою у цей-таки храм i повторить моi рухи чи слова – пiзнае цей чудний вiчний камiнь часу.

Отож менi захотiлося, любий читачу: хай вона пiде, ця хвилина, з покликом до подальших поколiнь, щоб колись знову повторитися. Тодi стародавнi споруди почнуть дихати, як люди, тодi оживе камiнь, а люди прагнутимуть закам'янiти. Це вiдчуття прекрасне тим, що нi на що не схоже – подих вiчностi вiдчуваеться в ньому. Кожному варто взяти ii трохи до серця, можливо, колись воздасть своiм плодом. Адже я знаю й iнше: тiльки тодi вiдчуеться справжне щастя, коли воно, хоч i недовговiчне, осяватиме своiм свiтлом сущий день.

РОЗДІЛ XIX,

у якому Турчиновський з'являе про свою несподiвану зустрiч iз колишнiми спiвподорожанами

Свiт вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя – скрiзь здибуеш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Бувае й химернiше: обличчя знайомих увижаються помiж чужих облич – людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моiх колишнiх спiвподорожан-здирцiв за таку облуду.

Найменше менi хотiлося здибуватися саме з ними, але витiвки долi нашоi не завжди збагненнi.

Було сонячно того ранку, як узагалi того лiта, навiть парко – можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до «Мудростi передвiчноi», а заодно мiркував про змiннiсть та плиннiсть нашого життя. Проiхав вiз, i, щоб сховатись од куряви, я вiдступив на кiлька крокiв у малу вуличку. Тодi й побачив двох вершникiв у драгунському вiйськовому строi.

Вони iхали до мене на вгодованих конях, iхали швидко й навальне. Обличчя iхнi вiдразу ж упали менi у вiчi – небагато треба, щоб iх упiзнати. Я глибше вiдступив у завулок, цiеi зустрiчi хотiв найменше.

Переховавшись, я сiв на лавку бiля якогось подвiр'я i спершу навiть не зауважив, що на нiй уже хтось сидить.

– Розповiм тобi одну iсторiю, – спокiйно сказав той, до кого я присiв на лавцi.