Три листки за вікном

Сонце пробивалося крiзь гiлля яблунi й обкидало мого спiврозмовника свiтлими латками; менi здалося, що торкнулося мого серця щось тонке i давно знайоме – найнiжнiша лапка, котра чiпае ще нiжнiшу павутину. Ця музика прозвучала в глибинi мого ества сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.

– Прийшов до вас, отче, – сказав вiн, – здалеку, прочувши про вашу мудрiсть.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш нiж осiсти тут, – повiв далi той молодик. – Отож мене цiкавить таке: чи були тi пригоди конче вам потрiбнi й пожиточнi i чи не лiпше упокоритися душею вiдразу, осiвши й заходившись бiля корисного дiла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокiйна всмiшка.

– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на свiтi просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мiй, а iнший навпаки. Іншому покладено перейти не одну бiду й пережити безлiч пригод, щоб дiйти до того-таки – спокою й миру душевного.

Молодик свiтив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

– Осiвши вiдразу, – сказав вiн, – ви могли б учинити бiльше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манiвцями?

Бiля нас важко прогув джмiль, i я провiв його поглядом. Стало менi навiть гаряче, i я скинув бриля, поклавши його на колiно.

– Кожен iз нас приходить у свiт неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собi призначене, ледве продерши очi, Всi немовлята схожi, але на кожному осiбний карб, бо в кожного своя доля: один мiщанином стане, а другий землю оратиме.

Ще один – царем, а iнший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен вiднайде собi житло й дружину. Але з-помiж тих певних вирiзняються ще непевнi. Над ними запалюеться дальша зiрка, бо все Їхне наступне життя стае чомусь смугою найрiзноманiтнiших пригод i трафункiв.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечiнь, де сонце синило простiр i де мерехтiв у тiй просинi невеликий гайок. Його профiль малювався на зеленому тлi, i я знову придивився до нього пильнiше.

І вдруге повернулося те, що вiдчув передусiм, торкнула павутину найнiжнiша лапка, i смуток, теплий i щедрий, залив менi серце, аж затремтiло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв iз колiна бриля i почав роздивлятися його; в одному мiсцi солома порвалася, i я торкнув прорву пальцем.

– Що хочеш запитати мене ще, сину? – мовив я.

Юнак здригнувся. Швидко встав i вклонився менi.