Три листки за вікном

Отож i простiр, який побачив наступноi хвилi, залився гаряче-червоним свiтлом. Менi привидiлося, що мчу охляп на конi, але обличчям до хвоста. Кiнь бiжить уперед, а для мене виходить – назад. Сльози котилися менi по обличчi – червоний свiт довкола гойдався й палахкотiв.

Вранцi я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тодi пiшов до сусiда, мудрого, добродiйного козака, що добре знався на снах, i той розтлумачив менi таке.

– Життя кличе вас, панотче, назад – це недобре, – прорiк вiн. – Кiнь бiжить уперед, а для вас виходить – назад.

Це знову-таки недобре.

Не звiстив нiчого бiльше, тiльки оцi два «недобре», а може, не хотiв мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузi божому пiддаватися отак простацькому марновiрству, через це покинув сусiда й подибав на власне обiйстя, налягаючи на цiпка.

Ступив на стежку саду, бо не хотiв заходити в дiм, де жiнка торохтiтиме про господарськi клопоти, – запраглося самоти.

«Отут ми й зустрiлися, – мимохiть подумав, сiдаючи на лаву. – Про що була наша балачка?»

Таки й сьогоднi почув я тихий шелест крокiв.

Звiсно, онде вiн: простуе до мене, широко всмiхаючись. Але за мить видиво розпливлося – був я в саду сам. Шелестiло над головою листя, на колiнах стрибали сонячнi латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвiллю руку – обхопила держално цiпка i аж побiлiла, так напружилася.

Снiгове поле я побачив i чоловiка, що ходить по ньому туди й сюди. Придивився пильнiше до слiдiв, якi вiн прокладав по бiлому, були вони увiч схожi на лiтери, я змiг навiть розiбрати кiлька слiв.

Тодi просвiтлiло в мене на серцi, i я засмiявся тихенько, згадуючи пророкування мого сусiди, тлумача снiв: он що маю чинити.

Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобi смiшна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися цi аркушi для iншого. Знай, сподiваюся я на того читця, кому вiдслонять вони щось сокровенне. На це моя надiя, а надiя веде людину по свiтi. Зрештою, i кпини людськi та зневага не первина менi: тiльки на старiсть перестав я бути для людей смiшний.

Годi сказати чому: може, вiкував життя недоладно? Але не менi це знати й не тобi судити – е на те вищий суд. Йому й пiддаюся, як i кожен iнший смертний, бо правда наша правдою вiчною мае промiрятися.

РОЗДІЛ II,

в якому Турчиновський починае свою розповiдь про мандри

Чому доля саме такi дороги менi намiряла, не можу тобi, дорогий читальнику, досконало повiсти – людина не завжди чинить розсудливо i знамiрено.