У череві апокаліптичного звіра

 – Замалий ти i замiзерний для цього чоловiк.

Хома спустив очi.

–  Правду сказав, княже, – замалий i замiзерний. Але добра тобi бажати можу й прагну.

–  Що менi з твого добра, ченче, – мовив, усмiхаючись, князь, – коли в мене при боцi е оце, – вiн торкнувся шаблi. – Тiльки цим можу навчати шанувати себе й навiть любити. А ще тим, – показав на калитку. – За це попи вашi менi честь вiддадуть, а всi моi грiхи й переступи вiдпустять. Все iнше – багно, отче!

І знову дивно зирнув на Скиригайла Хома. Знову повторив те, що й увi снi вiстив:

–  Бiйся, княже, своеi сили, не тiльки хвалися нею – Бог так заповiв.

Багно легко того, хто не вiдае стежок по ньому, навiки топить.

–  Загрожуеш менi, ченче? – спитав, насупившись, Скиригайло.

–  Чи можу я, мiзерний, тобi загрожувати, – спитав Хома. – Тiльки добра тобi бажаю.

–  Сам про власне добро поклопочуся, – мовив князь. – Розкажи менi лiпше те, що посланець твiй заповiдав: де тут найлiпшi ловчi мiсця? І поiду я: мене полювання чекае.

Хома опустив очi й почав оповiдати.

Про всi найкращi ловчi мiсця на лiвому березi, бо Скиригайло туди вибирався, – тi, що на них Володимир любив полювати.

–  Ну, це вже iнша мова, отче, – сказав князь, зводячись. – Грiхи ж менi вiдпустиш, коли з полювання повернуся.

–  Стривай, княже, – мовив Хома, беручи не початий ще глек. – Вгощу ще тебе травником, вiд якого сили прибувае. А щоб не подумав, що чимось недобрим тебе гощу, вип’ю його перший сам.

Налив трунку в пугар i випив. Тодi налив в обидва пугарi.

—Хай тобi щастить у твоему мисливському заходi, – сказав.

Вони випили, i князь аж зацмакав:

–  Добрий травник, – мовив благодушно. – Звели доставити його менi бочечку, отче.

–  Гаразд, – вiдказав намiсник i звiвся з-за столу й собi. – Сьогоднi чи завтра його тобi доставлю.

VІ

Скиригайло поiхав. Хома випив ще кiлька пугарiв травника й пiшов у Святу Софiю. Обiйшов храм, вдивляючись у мальовила, часто приклякав i молився. Зирнув на образи князiвськоi родини й пiшов до гробу Ярослава.

–  Великий садiвнику дерева пам’ятi землi нашоi, – прошепотiв вiн, стоячи навколiшках бiля мармуровоi труни. – Чи знав ти, що пiсля тебе прийдуть малi люди, якi не матимуть сили й умiння доглянути твiй сад. Вибач iм i найменшому серед них – менi. Всi ми в черевi апокалiптичного звiра, i я серед усiх.

Довго шепотiв та бив поклони, аж доки не втомився. Тодi повернувсь у митрополичий дiм i вiдчинив ключем, з яким не розлучався, важкi кованi дверi.