У череві апокаліптичного звіра

–  Але болото тих, хто не вiдае стежок по ньому, ковтае.

–  Загрожуеш менi, ченче? – скрикнув сердито Скиригайло.

–  Не загрожую, а попереджаю. Взиваю до розуму та обачностi твоеi. Ходiмо ж далi!

І вони знову пiшли порожнiми киiвськими вулицями, а потiм спинилися на крутому березi Днiпра. Саме сходило сонце, стояло великою кулею на пласкому лiвому березi й розсипало червоно-жовте промiння. І те промiння якось дивно проливалося над землею, кладучи позверх прозорi свiтлянi стовпи, й прориваючи ними, й просвiчуючи рiдкий ранковий туманець.

Чернець-челiга стиснув п’ятiрнею княжу руку вище лiктя, прихилився до нього й прошепотiв, важко дихаючи:

–  Зараз ти його побачиш! Зараз воно з’явиться!

–  Хто? – здивовано спитав Скиригайло.

–  Воно, дерево пам’ятi цiеi землi.

І вiн його побачив. Несподiвано витворилося з туману, з промiння, повiтря, пари, що здiймалася вiд Днiпра, проростало могутнiм блакитним стовбуром, виносило його вгору вище Киiвських гiр i вже тут почало розгортатися короною, i та корона, так само блакитна, як i стовбур, розкинулася над головою дивною зав’яззю крилатих хмар, котрi творили несамовитi горорiзьби: кинутi в поривi тiла, розверстi роти на величезних блакитних обличчях, пiднятi руки з ощепами, шаблями, булавами, киями, копiями, розмотанi хвости бунчукiв, сколихнутi прапори, кiнськi тiла, сплетенi в боротьбi богатирi: напруженi м’язистi спини, жилавi ноги, кольчуги, щити, шоломи, князiвськi знаки, тридент, бiла й червона одежа, вуса, чуби, бороди дiдiв, кобзи, золототканi парчi-поволоки, кованi труби, гудки, свирiлi, псалтирi й гуслi, органи срiбнi, бiлi теремнi будiвлi, храми з рiзьбленими плитами iз червоного шиферу, iдоли зi стрiбними головами та золотими вусами, дерева, жито, пшениця, овес, просо, дикi кабани, тури, лосi, сайгаки, ведмедi, вовки, чорногузи й лебедi з розкинутими крильми, соколи-челiги, орли, крилатi змii – все це було сплетено, зв’язано, перемiшано, з’еднано; все це виростало з того могутнього блакитного стовбура, що тримав коренi своi у великiй рiцi Славутичi.

Хома закинув голову й дивився на те чудо розверстими очима, обличчя його було щасливе, натхненне, радiсне, захоплене.

–  Дивися, княже, дивись! Дивися пильно, бо все зараз зникне!

Скиригайло все те бачив. Але iдка, чорна рука, а може, й лапа апокалiптичного звiра, зчавила йому серце, i вiн засмiявся саркастично, бо йому вельми захотiлося погасити оце натхненне обличчя божевiльного ченця, та й не захоплення вiдчув, а легкий страх.