У череві апокаліптичного звіра

А то, може, ти мене за того челiгу й отруiти захочеш, – засмiявся Скиригайло.

–  Воля твоя, – вклонився Хома й сiв насупроти князя.

–  Отак i гаразд, – мовив князь i розламав печеного гусака – келейник у цей час наливав у пугари меду.

Вони випили й почали iсти. І Хома подивився на князя чорним та гарячково розпаленим поглядом.

–  Скажу тобi словом на слово твое, – мовив. – Про того ж таки челiгу. Кияни й так знають, що ти великий i могутнiй, княже. Але, вбивши священного птаха, хоч, на наш, християнський, погляд, це простi забобони, бо людина може бути свята, а не птах, мав би вiдати, що чиниш iм бiльшу зневагу, як то чинив, хапаючи дiвчат, що iх твоi люди ловили в мiстi, наче полон, i з мiщанином, якого ви пiдстрелили.

Чи не забагато на початок?

–  Може, й забагато, – сказав князь, обгризаючи гусине стегно. – Лиху маю вдачу, отче, коли бенкетую – несамовитий чинюся. Прийшов скласти тобi мзду, отче, i вiдпусти менi грiхи перед полюванням. Накажу понести мзду iншим священикам та монастирям у мiстi, а передусiм Святiй Богородицi Печерськiй.

 – Вiн витяг з череса калиту i жбурнув ii на стола. – Цього хотiв вiд мене, отче?

Калитка з брязкотом упала на стола – Хома й не рухнувся.

–  Легше, княже, не чинити грiхiв, нiж потiм каятися.

–  Ця правда для тебе й пiдвладних моiх, а не для володаря. Володарева воля чинити як йому заманеться, а ваша – вiддавати йому пошанування.

–  Чи ж думка про нього пiдлеглих володаревi байдужа? – спитав Хома.

–  Це знову-таки в його волi, – вiдпив меду князь.

–  Чи думав, княже, про те, про що говорили ми ранiше? Про дерево пам’ятi цього краю й мiста, про яке тобi казав? Чи й досi не видiлося воно тобi i чи й досi вiдмовляешся його пiзнавати?

Скиригайло згадав свiй сон, але вирiшив нiчого не казати про нього Хомi – забагато для нього честi.

–  Вже казав, отче: не дерево пам’ятi мае цiну, а моя воля. Бо в мене е свое дерево пам’ятi.

Тодi якось дивно позирнув на нього Хома, аж мороз пробiг князевi по шкiрi, а може, це вiд того зморозило князя, що чернець повторив раптом слово в слово те, що казав йому увi снi, коли в образi птаха-челiги його супроводжував:

–  Тодi не треба було приходити княжити до нас.

Тодi треба було залишатися там, де твое дерево пам’ятi, княже, росте й плодоносить. Коли ж ступив на стогни та вулицi нашi, хай твоя голова прироста до цього дерева пам’ятi – живий сiк тебе наповнить.

–  Не твое дiло мене вчити, отче, – гостро сказав князь.