У череві апокаліптичного звіра

В клiтi стояли вздовж стiн полицi, а на них важкi шкiрянi книги Ярославовi. Провiв очима по корiнцях, вийняв «Ізборник»Святослава i якийсь час поринув у читання. Потiм узяв «Праксос» Мстислава Великого й також його полистав. Тодi вихопив з полицi збiрник «Слiв» i так заглибивсь у читання, що тiльки церковний дзвiн його отямив – дзвонили на обiдню. Але в церкву вiн сьогоднi не пiшов. Рушив iз монастиря й неквапно обiйшов усi святi руiни княжого мiста. Пiдходили до нього люди, вiн iх благословляв. Йому щось говорили – все бiльш про нового князя i про те, як негречно почав той княжити.

–  Грiхи його осудить Бог, – сказав Хома, – а ти, чоловiче, молися за грiхи власнi.

Постояв бiля зруйнованоi Десятинноi церкви i довго дивився з гори на Подiл та Днiпро. Десь там, на тому березi, шалено ганяе по снiгу звiра Скиригайло зi своiми ловчими. День був сонячний тiльки зранку, зараз найшли хмари й затрусило снiжком: лiвий берег ховався за непрозорою, сiрою, а власне, бiло-сiрою стiною мряки. Хома пiшов до Михайлiвського Золотоверхого собору й побалакав з iгуменом Михайлiвського монастиря.

Ігумен був ветхий деньми, незвiдь-чому вiн почав згадувати минулi лiта своi, звiстивши, що не сподiваеться добра вiд правлiння нового князя. Тобто навряд чи той захоче дати монастиревi належну мзду.

–  Це не так, отче, – сказав м’яко Хома Ізуфiв. – Я мав iз князем балачку, вiн пообiцяв, що, повернувшись iз ловiв, надiлить церкви й монастирi доброю мздою.

–  Слава Боговi! – радiсно перехрестився iгумен.

 – То, може, вiн не такий лихий?

По тому Хома спустивсь у Хрещатий яр, перейшов через потiк i рушив до Угорського. Там зупинився бiля церкви Спаса на Берестовi, зайшов досередини й знову помолився. І тiльки тодi подався до Печерського монастиря, де був iгуменом сам. Зайшов туди вже в час вечiрньоi трапези й смиренно повечеряв iз братiею. По вечерi вирiшив кiлька господарчих оборудок i сховавсь у своiй iгуменськiй келii, вiдiславши келаря та келейника.

На столi лежав «Патерик Печерський», i вiн прочитав при свiчi кiлька його роздiлiв, аж доки не заболiли очi.

Тодi помолився гаряче, просячи вiдпустити йому грiхи важкi, й лiг на чернечому ложi.

Вранцi до нього знову прийшов отець келар, бо мав до нього господарчi справи; зрештою, його трохи стурбувало те, що iгумен не вийшов до ранковоi служби. Але застав вiн на ложi тiльки холодний труп зi спокiйним мармуровим обличчям.

Князевi ж Скиригайловi щасливо пополювати не вдалося.