У череві апокаліптичного звіра

За вiкном у цей час пiшов снiг: густий, лапатий, i вони обидва озирнулися на оболони. В покоi було холодно, Скиригайло сидiв у накинутiй на плечi шубi iз вовчих шкур, бiля очей у нього понабрякали важкi мiшки, обличчя було несвiже й зморене.

–  Ми тодi, восени, почали розмову, – сказав Хома. – Чи ж не бажаеш, князю, ii продовжити?

–  Я вже забув, про що ми говорили, – буркнув князь.

–  Про те, що це я вмовив Володимира не заводити бою за Киiв.

–  Чому так учинив?

–  Бо не хотiв, щоб новий володар уходив у мiсто як завойовник.

–  Але я ж у нього ввiйшов?

–  Не як завойновник, а признаним киянами володарем.

Скиригайло пирснув.

–  Чи мае це значення? Коли б кияни не захотiли мене пускати, я б увiйшов силою.

–  Однак силою ти до нас не увiйшов. Чи не хотiв би, княже, пройтися вулицями города, якого ти став володарем?

–  Але ж для чого? – знову здивувался Скиригайло.

–  Бо всi ми, кияни, хочемо, – вперто й твердо повiв чернець, – щоб ти був у нас володарем, а не завойовником.

Бо ти прийшов, княже, у велике мiсто, де росте могутне дерево пам’ятi, i кожен листок того дерева – списана слава його. Я хочу, княже, щоб ти цю пам’ять прочитав. Щоб забув: ти чужинець, а щоб полюбив i дерево те, i сущих у ньому. Щоб не мiг бiльше ганятися вулицями, як татарин, виловлюючи дiвчат, а щоб сам честь тих дiвчат захищав.

–  То це б я захищав честь холопок? – засмiявся князь.

–  Усiх нас, – сказав Хома. – Щоб ми були твоiми, а ти наш.

Щоб не дивилися на тебе люди як на зайду, а як на милостивого й доброго володаря й господина.

–  Нащо менi це, ченче? – згорда спитав князь. – Я прийшов сюди не для того, щоб про когось дбати, а щоб панувати. Щоб у цiй руцi, – вiн показав кулака, великого, порослого на затиллi жорстким волоссям, – тримати край у покорi й мати собi з того пожиток. І я чинитиму в цьому мiстi не те, що менi скажуть чи порадять, а що забажаю. Бо в мене е до того сила. А свое дерево пам’ятi сховай собi в матню, – Скиригайло зареготав.

 – Бо це вже давно не дерево, а протрухла колода чи пень. Чи ж не бачиш, скiльки у мiстi руiн?

–  Не смiйся з руiн, княже, – спокiйно мовив Хома. – Бо в кожнiй руiнi дух предкiв усiх тих людей, яких зневажаеш.

–  Дух предкiв, отче, – це теж руiна. Є сила подути – дмухни, й вивiеться.

–  Вiтер дмухае, вiтер i вивiюеться, – тихо сказав чернець.

–  Щось не доберу, про що вiстиш, – пiдхопився князь i пiшов покоем.