У череві апокаліптичного звіра

«Ти менi, Хомо, також вiдпустиш грiхи, коли насиплю тобi в торбу срiбла!» – подумав Скиригайло i раптом побачив у небi челiгу[1 - Челiга – ловчий сокiл-самець, символ киiвськоi князiвськоi влади.]. Великий птах не летiв, а пливнад головою; Скиригайло звiв лука й нацiлився.

–  Не чiпай того птаха, княже, – шепнув його дорадник, ловчий Жигмунд, – то в них священний птах.

Але Скиригайло вже пустив стрiлу – голосно скрикнув челiга, змахнув кiлька разiв крильми i каменюкою впав на землю.

–  Га-га-га! – смiявся Скиригайло, а з ним разом його воеводи.

 – Я, панове, прийшов сюди не для того, щоб шанувати iхнi святощi, а щоб вони шанували святощi моi.

Видихнув iз себе повiтря, червоний од випитого i з’iденого, i вiдчув: ось вiн, край його безуму, кiнець усiм його нерозумним збродням. Цього разу, зрештою, вiн не так уже й багато накоiв: пополював на дiвчат, його вояки пiдстрелили лише одного мiщанина, ну, i цей птах, – не раз бувало, що розтулювався вiн сильнiше.

–  Все, – сказав, дивлячись на порожнi довкiльнi вулицi.

– Завтра iдемо на полювання, а по тому пiдемо до попiв просити прощення.

Вони шумливо спустилися сходами, i в цей час у хвiртцi бiля ворiт з’явився слуга, недотямний Іванець, який волочив убитого челiгу.

–  Для чого ти його сюди притяг? – нахмурився Скиригайло.

–  Ге-ге! – показав зуби Іванець. – Ваша милiсть це вполювали. Це, ге-ге, здобич вашоi милостi, буде для бенкету!

—Викинь на смiтника! – буркнув Скиригайло i важкою ходою рушив у покоi, супроводжений покойовим, чашником та конюшим.

ІV

Наступного ранку вiн почувався зле. Дивувався з того, адже перебував у помiрному розгулi. А може, той настрiй витворив у нього сон, що один i той-таки снився йому цiлу нiч. А снився йому митрополичий намiсник Хома в образi челiги, тобто голова в нього була Хомина, а тiло пташине, хiба що крила на кiнцях завершувалися людськими п’ятiрнями. Отож, коли птах промовляв до нього Хоминим голосом, махав крильми-п’ястями, а iнколи навiть тi п’ястi стискав у кулаки.

Вони ж простували безлюдними киiвськими вулицями, чи, як називав iх Хома, стогнами, обходячи руiни, пiвруiни, вцiлiлi церкви; Хома йому при тому безперебiйно розказував; здаеться, оповiдавiсторiю кожноi будiвлi; здаеться, сипав iменами князiв, заводився довгими промовами, а вiн, Скиригайло, слухав i не слухав, бо все це було для нього не бiльше патякання, та ще й увi снi.