Панна квітів

– Я й плачу вiд того, – сказав Вовк, – що маю все, що хотiв.

А дiвчинка з другого боку Золотого Столу так боялася, так боялася, що навiть… перестала боятися. Еге ж, ви такого не знаете, бо коли дуже боiшся, стае так цiкаво, що вiзьми не пiдiйди до того Золотого Столу! І вона повiльненько, обережнесенько чап-чалап, чап-чалап, – усе ближче й ближче до Столу. Думае: хоч цукеркою пригощусь, а то вiдучора не iла, мама завжди каже, що досить уже тих цукерок, а то зiпсуе зуби… Ну, а Вовк, хай вiн ii трохи i з'iсть, потiм прийдуть мисливцi i звiльнять ii, як Червону Шапочку, еге ж.

Окрiм того, вона не хоче казати неправду татовi й подружкам, начебто бачила того Вовка, адже його iй i справдi дуже хочеться побачити.

Вона стала по той бiк Золотого Столу так, що Вовк ii, а вона Вовка не бачили, i задивилася. Але на Столi тому, гм, гм… на Столi тому не було нi-чо-го! Так, зовсiм голий був стiл! Дiвчинка здивовано роззирнулася. Неправду казав iй тато, нiчого-таки на тому Столi нема…

7

До неi повiльно пiдходила Зiрочка.

– Менi казав тато, – мовила дiвчинка, – що на тому столi мають бути цукерки…

– Пхе, – сказала Зiрочка, – ну що тобi цукерки, iх i тато може купити.

– А торт, – з вiдчаем сказала дiвчинка, – торт мае бути!

– Пхе, – сказала Зiрочка, – хiба треба казки, щоб з'явився торт? Хiба учора ти його не iла? Що таке торт, коли його й мама може купити!

Тодi на очi дiвчинцi вибилися сльози.

– А Вовк? – прошепотiла вона, – Вовка не купить нi мама, нi тато…

І вона побачила Вовка.

Той сидiв на травi, дивився на Золотий Стiл i плакав.

– Чого вiн плаче, Зiронько? – спитала дiвчинка. Зiрочка засмiялася i погладила ii по головi.

– Бо вiн такий дурненький, як i ти, дiвчинко. Хоче бути справжнiм вовком, а не знае як!

Тодi засвiтилися радiсно очi в дiвчинки i вона аж у долонi сплеснула.

– Я знаю, що треба зробити, – сказала вона, – Хай вiн мене злякае!

Тодi Вовк зiрвався на ноги. Вишкiрив зуби i почав задкувати вiд дiвчинки.

– Слухай, – закричала вона розпачливо, – не тiкай вiд мене! Коли ти втечеш, не вийде казки!

Але Вовк таки тiкав. Тодi дiвчинка побiгла слiдом, гублячи по дорозi сльози i щосили гукаючи:

– Не тiкай вiд мене, Вовчику-братчику! Я тебе хочу злякатися, я хочу, щоб ти став моею казкою!

Але Вовк утiк. Зупинилася вражено дiвчинка, а Зiронька смiялася-заливалася, а ще бiльше смiявся, аж пiдстрибував серед неба повний, товстий i добродушний Мiсяць.