На полі смиренному

Я сам часом зазнаю такоi втiхи, та й тодi ii зазнав, коли пiдслуховуе ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрiй. Зараз я можу зрозумiти Єремiю, як i його стеження, чужа менi тiльки радiсть, яку виказував вiн, коли братiю за його виказом карали.

З такими думками стояв я у закутку, i мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечiкуючи, поки заспокоiться душа.

– Чом стоiш тут, сину? – почув я рiвний, рипливий Єремiiн голос.

Проти мене свiтилися його великi зеленi очi, що були як передчасно опале на снiг листя.

– Та от подумалося менi, – не моргнувши, збрехав я, – чи не допомогти вам до келii дiстатися.

– А поможи! – сказав старець. – Ноги моi як неживi, i важко менi ступати.

– Скiльки вам лiт, отче? – спитав я смиренно, ведучи його пiд руку.

– Не лiчу я своiх лiт, – сказав трохи невдоволено Єремiя. – Грiхи своi треба лiчити, не лiта. Чув, що розповiдав отцю iгумену?

– Дивовижна то рiч, – сказав я.

– Розкажи це братii, – мовив старець. – І подiли з кимось, хто буде покараний, його покуту.

Боголюбне це дiло – дiлити з кимось покуту.

– Ви, отче, справдi все знаете? – спитав я. – Хотiлося б менi запитати у вас дещо.

– Запитуй, – сказав байдуже старець.

– Чи не утяжуе вас у старостi велике знання ваше?

– Бiсiвське знання утяжуе, а богодане нi, – вiдповiв вiн. – Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.

– А як розрiзнити його: бiсiвське й богодане? – спитав я.

– Сумнiву не треба мати, – озвався, вiддихавшись, старець.

Ми пiшли далi.

Єремiя простував у напрямку била. Там лежала колода, на якiй вiн любив висиджувати. Весь вiльний час бовванiв на тiй колодi i чи думав, чи подрiмував. Я допомiг старцевi опуститися на колоду.

– А чому про таке запитуеш? – спитав вiн, осяваючи мене зеленим свiтлом своiх неймовiрних очей.

– До мене колись теж прийде старiсть, – сказав я. – Хочу зустрiти ii з богоданим знанням.

– Молитися тобi треба бiльше, – сказав Прозорливий. – Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобi молитися треба.

– Чому ж саме менi, отче?

– Грiх ховаеш сокровенний. За цей грiх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо вiн.

– Що ж це за грiх?

Старий мовчав, тiльки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.

– На iнших ти не подiбний, – сказав нарештi Єремiя. – Щоб не з'iла люта гординя, до iнших уподiбнюватися треба.

– Але ж, отче, – сказав я зовсiм тихо, – ви самi нi до кого не уподiбнюетеся!..