На полі смиренному

Я вбирав у себе тi оповiдi, як чинив це, зрештою, i Полiкарп, тiльки той робив це з благословення митрополита та iгумена, щоб скласти книжку, яка б стала нетлiнною у вiках, я ж ходив на тi теревенi з простоi цiкавостi, яка може поставиться менi на страшному судi i за грiшне дiло, хоч, як на мене, грiшним дiлом треба називати таке, яке несе в собi зло i стае у свiтi чи для свiту нещастям. Мiй же порожнiй iнтерес нiкому лиха не справляе, бо хоч робив я те не з благословення старших, але нiчим те мое наслуховування не вiдрiзнялося вiд Полiкарпового.

Отож стояв я, вклякнувши, одного погожого вечора i дивився на ясне, безхмарне небо, що сочило на землю трохи незвичайне рожевувато-сине свiтло, поступово наливався ним i благiшав; здавалося, солодка хвиля зносить мене в святу височину; i, коли вiдчув отаке пiднесення, навiдала мене несподiвана думка, що i я мiг би пiти Полiкарповою стежкою, тим бiльше, що в його описi багато мене не задовольняло. Як i Полiкарп, задумав я в те ясне рожево-сине надвечiр'я викласти все почуття мною ранiше на пергамен – коштiв, щоб купити його, в мене набереться, – вiдтак зайти в затвор, щоб не мозолити братii своiм дивним заняттям очi.

Ось я й мережу цi рядки, i вiд самого процесу творення ясний i добрий настрiй поклався менi в груди; до мене мимохiть повертаеться отой стан, що його вiдчув, вирiшивши писати: легким та прозорим себе маю. Вiдтак сильне й несподiване бажання охопило мене: скласти свiй синаксар, чи ж бо патерик, не задля прославлення чи осудження святих отцiв, а з'явити всi почутi мною iсторii найдокладнiше й найправдивiше, адже Полiкарп усi отi розповiдi поодмiнював – ставив-бо перед собою мету таки прославляти чи огуджувати.

Я ж, не прагнучи (на вiдмiну вiд Полiкарпа) слави людськоi, не видам своеi працi переписувальникам, та й не благословить мене на те братiя – одне розповiдати щось на дозвiллi, а iнше писати пером; перше-бо – послiддя марноти, друге мае для слави людськоi, чи, як вважають, божоi, служити. Я ж ношу таку думку, i хай не осудиться цей мiй грiх, що для слави господньоi може служити й найостаннiша людська марнота, а в пам'ять людську мае переходити не благочестива лож, а iстина, хоч я й розумiю, що iстина – це наче пушинка з кульбаби. Навряд чи зможу також не осуджувати й не прославляти, але скрiзь означу, що це моi думки такi, iсторiй же одмiняти не буду i недомовок не вживатиму.