Мор

Страннiй побачив перед собою вiльно розведенi ворота, не було бiля них i сторожi. У глибину безживне тяглася мощена вулиця: Вiдшлiфований брук лискотiв пiд сонцем синiми лобами. Щось звело його з узбiччя i штовхнуло в плечi. Над головою звично загув рiй мух. І досi бемкало в середмiстi, i страннiй, ще раз зирнувши в той бiк, де вiзники вже зносили до ям страшну ношу, повiльно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим вiд денного сонця каменем i якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище.

3

«Пустка в мiстi, – думав вiн, – як i в менi».

Ледве пересував ногами, з натугою кладучи iх на брук, i вперше вiдчув, яка глибока в його тiлi утома. Болiло в грудях, бо, вiдколи переступив мiську межу, став почувати себе гiрше. Вулицi були вузькi, закуренi, а над головою вряди-годи проносилися зграi мух. Тi, що iх привiв з собою, вiдразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечiр, i стiни покривалися тонкими сутiнками, а вiн все дибав, вiдчуваючи, як його почина похитувати.

Горiли освiтленi сонцем шпилi церков та костьолiв, i хрести iхнi яскраво блищали. Громадилися навколо вiкна i стiни: здавалося, вiн потрапив у кам'яну пастку, i вона от-от його в собi замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться пiд ногами пiсок. Кроки лускали об навколишнi стiни, нiби трощив вiн горiхове шкарлущя. Дихнуло нудотно-солодким сопухом – проходив бiля брудного струмка, що протiкав через мiсто, – в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна – його сувоi витiкали з прочiлiв, перебитих хрестами дощок. Наче бiлi язики будiвель, вони лизали сутiнь i ii задуху. Страннiй минув церкву, дверi ii були розхиленi. На костьолi, проте, висiв добрячий замок, другий i третiй теж були позачинюванi: мор почався тут не вiдсьогоднi.

Сiв на облущений ганок. Повiтря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним вiддихом. Неба наче не було – сама мряка. Звiдусiль нiмо витиналися стiни, але страннiй не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав i поступово напивався тишi, яка панувала навкруг.

Лежав у темрявi покинутого дому. Тамував гострий бiль у порожнiх грудях, i чи вiд нього, чи вiд глупоi тишi навколо, здалося, що тiло його починае розкладатися. Що вiн легко може розсiяти себе по цьому мiсту i так пропасти. Що в ньому, зрештою, немае отого малого й круглого, яке збирае ество i крiпить його; що вiн плиткий, як ця сутiнь, i варто тiльки докласти волi – i його таки навiки не стане.