Мор

Здаеться, плавав у морочнiй рiцi, було боляче розплющувати повiки, бо вiдляск хвиль – наче удари ножа, i небо стало тодi особливе – лився з нього синiй спокiй. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекi казковi мiста, громади хмар, наче опинився вiн у потойбiчному свiтi, i лише це марево давало змогу йому щось у тiй темрявi побачити…

Дощ дзьобав куряву, маленькi водянi чоловiчки з розгону плюхались у пухкий порох i поринали в нього. Кiлька гострих крапель упало на зведене обличчя, i цього стало досить, щоб чоловiк збагнув, що в нього пiсля того бою пропала пам'ять.

Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну рiку, в якiй купався. Потiм вiн пробудився i пiзнав незвiдане ранiше почуття порожнечi.

Небо, яке узрiв пiсля пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небаченi досi краевиди: блiдi срiбнi дерева з карбованим срiбним листям, голубi i ясно-синi плеса, на яких росли золотi кущi. Все це не викликало в нього подиву, хiба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що свiт уподiбнений до людини: земля – як тiло, скелi – нiби кiстки, а трава й дерева – волосся! Вiн шепотiв цю свою едину думку, як молитву, бо все ще не позбувся вiдчуття порожнечi.

Через кiлька хвилин збагнув, що там, у небi, здаеться, е ще одна жива душа i тремтить вона i сипле срiбним дзвоном: жайворонок. Усвiдомив, що свiт цей виростае пiд небом величезним срiбнолистим, огненним деревом, яке розпрямляе свое гiлляччя й дихае, бо воно живе; що той невгомонний спiвак над головою покликаний звiстити йому це. В грудях чоловiка вже не стукотiло серце вояка, вiн свое, здаеться, вiдвоював…

Нитка спогаду обiрвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловiк здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потiк, але за хвилю знову звiв обличчя, заплющив очi й покiрно слухав, як мие йому лице злива. Стало вiд того приемно й затишно, i все тiло щасливо здригнулося, прийнявши благодатну вiльгу: отож знову в ньому щось спалахнуло, i вiн ще раз повернувся на поле, де в нього пропала пам'ять…

Хтось поклав йому на плече руку, i вiн.

перелякано сахнувся. Вiдскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку.

– Та це ж я, Процю, не лякайся. Гукаю тебе, а ти нiби оглух… Не впiзнаеш мене?

Проць похитав головою. Дивився на незнайомця прозорими очима, i на душi в нього лежала порожнеча.

– Отямся, Процю! – вигукнув козак.