Товаришки

Вiн так устав якось безтямно i, не вiдриваючись од розмови, сказав iдучи:

– Що ж, не залишайте свого бажання, то й поiдете! Се конечне потрiбно. Я певен, що Марiя Петрiвна не стане вам на перешкодi!

Сидячi при столi за чаем, молодий гiсть мало пiддержував розмову з старими, хоть чорнява панi й удавалась до його з рiзними питаннями.

– Ти, Костю, бачив мирового? Говорив з ним? – питала вона.

– Нi, ще не заходив!..

Катерина Пантелеймонiвна, котра ото, власне, й приiхала з села вкупi з своiм сином, щоб вiн справив iй у мiстi деякi дiла, була дуже не втiшена пiм слоном; вона кидала бистре й проникливе око на свого Костя, коли вiн давав iй тi короткi, наче безтямнi одповiдi, ведучи розмову з панночкою, котра теж удiляла йому далеко бiльше уваги, нiж паням.

Та таки й можна було удiляти увагу такому хлопцевi! Обличчя його було таке гарне й змисленене! Правi очерти лиця мали артистичну тонкiсть; карi очi були вдумчистi i мовби витали у якихсь мрiях, одтiнялись темними бровами; довге каштанове волосся, одкинуте назад, хвилею збiгало аж на плечi, оказуючи високе чоло з боковими забiгами нiжного обрису.

Бiле лице його не було, однак, безживним: в лицi пробивалась краска, уста нагадували повнi, червонi уста матерi, панi Катерини; але вираз тих уст, визиравших з-пiд шовкового i, був зовсiм iнший, так само як i рухи паничевi, тонкi, делiкатнi.. Кость, чи, як називала його господиня, Константин Михайлович, при всiй лагiдностi свого поводiння, мав якусь покоряючу вагу на матiр: панi Катерина при йому навiть говорила не так голосно i без жодного гострого тону.

Тож обидвi панi i не подумали заперечити, коли панич, допивши чай, мовив, виглянувши в вiдчинене вiконце на тиху улицю з зеленими садками, по котрiй уже лягали вечiрнi тiнi:

– Любов Василiвно! Ходiмте на проходку! Так гарно!

– Пiдiте, пiдiте, Любочко! – проказала й собi Катерина Пантелеймонiвна. – Чого маете сидiть у хатi? А ми собi тут посидимо з Марiею Петрiвною!…

Любочка встала, накинула на себе чорненьку тальмочку, надiла сiрого брилика з скромним пiрцем i вийшла з паничем.

Панi Катерина провела iх своiми чорними очима, повернула голову, споглянула назирцем i на улицю, як проходили повз вiкна. Марiя ж Петрiвна сидiла нищечком, опустивши свiй нiби зажурений вид та дивлячись у землю.

Молода пара, вийшовши на улицю, повернула перше вбiк поза оселею i стала на краю узгiр'я, на тому шпилi, звiдки було видно знайомий нам широкий краевид.