У неділю рано зілля копала

Всюди ще сон.

Старий батько з бiлим внуком на руках шукав чогось гострим оком там, внизу села.

Не мiг вiднайти, дарма що в нiм душа дрижала.

Там, в долинi, в селi пiд горою Чабаницею, недалеко бистроi рiки, в лiсi, де лиш недалеко самiтний млин з рiкою враз гудить, покинув хору доньку, мов звiрюку, щоб власнi люди не стратили, не покалiчили, а тут держить ii нещасного сина, щоб пiдкинути його чужому бездiтному багачевi в долах, i от якось не щаститься.

Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здiймитися з села, щоб вiдслонити йому дорогу, якою мае iти, показати оселю заможнiшого газди.

А день чимраз розвиднюеться, чимраз зростае.

Зiтхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з жалю, прощаючись з донькою пiснею, свою скрипку, лишив жiнку i пiшов. А як поверне, хто знае, чи застане живу. Циганiв лиш циган знае – що в них кипить, що в них коiться. От що значить циганське життя. Нинi тут, завтра там, а позавтра, може, i мертвий. Йому пригадалася нараз казкова, вже майже тисячолiтня легенда про причину вiчноi циганськоi мандрiвки i злиднiв.

Будучи ще в Єгиптi, вони не прийняли Марii з Йосифом та божим дитятком у себе на вiдпочинок, – i через те за кару тиняються, мандрують споконвiку по свiтi. І чи скiнчиться коли оця кара господня? Вiдбудуть ii? – питався.

Усмiхнувся гiрко, мов у снi.

Правдоподiбно, доки плем'я циганське буде iснувати – вона не скiнчиться…

А тепер його вчинок з донькою та з бiлою невинною дитиною ii, чи не кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грiшним народом твоiм – вiн каеться.

В злиднях i покорi, в голодi i холодi каеться вiн тяжко.

Прошептавши сi слова, вiн жде.

Мряка висить над селом, не здiймаеться ще. Вона чи не спиняе дитинi вступ. Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде?

Сонце от вже туй-туй зiйде, туй-туй розжеврiеться, а туман не уступае.

Нараз… що се?

З противноi гори, вiддiленоi вiд нього лиш невеликою долиною, обзиваеться голос трембiти.

Так зрання?

Так.

Се справдi голос гiрськоi трембiти, яка щось заповiдае сумно i протяжно, мов виразний жаль. Андронатi здаеться, що ii голос всiм своiм смутком звалюеться на нього. Вокруги тихо – жодна деревина не рушить вiтами, а голос трембiти заедно iшов верхами. Так, як вiн.

Андронатi не здержався i сплакав при звуках сеi трембiти. Недобре вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоiсь гори, жеврiючи кров'ю, пишне, ослiплююче.