У неділю рано зілля копала

Туман в долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне обiйстя, що вже своiм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi лiсом, все ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до призьби i поклав на неi обережно бiлого сплячого внука.

Сам оглянувся.

Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.

Господи боже, дай, щоб в добру…

А далi… чи об'явить що долю дитини?

Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо.

Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув на стежцi якогось чабана. Вмить задержав його.

– Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…

– Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не мае овець i полонин, то за ним не буде трембiта жалiти, – вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком спускатися з гори.

– Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронатi, вiдiйшовши вже кiлька крокiв.

– Чого вам?

– Чие се обiйстя… он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько хати? – спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука.

– Се… першого багача в нашiм селi. Не знаете?

– Нi. Я чужий.

– Михайла Дончука… – додав ще чабан.

– А дiти мае?

– Анi одного. Та зате сотки овець i стадо коней. Там… – i, не доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що «в багача гаразд неабиякий…», i зник межи деревами.

Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очi.

Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранiшнiм воздухом. Смереки наче злiнивiли в нiм, наче з сонливостi всякий рух забули.

Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким летом тут i там два хижуни[8 - Хижун – беркут.] роззираючися з висоти за здобиччю на днину.

Опинившися на хребтi гори, з якоi побачив угорську границю, згадав Андронатi тепер i покиненi своi шатра.

Що там дiялося?

Доброго, певно, нiчого.

Бачив в душi лють Раду.

Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може, за всiх вiдпокутуе жiнка.

Але нi. Їi всi бояться. Вона страшна, могуча з своею силою чарiв. А потiм i тим, що з жiнок в iх громадi вона вiком найстарша, i через те забезпечена вiд всяких нападiв ушануванням, яке вiддаеться циганами в кождiй громадi найстаршiй жiнцi.