У неділю рано зілля копала

] – i ви побралися. І тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звичаi велять за всяку зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе збавити, якби се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру iнакше судити, по-доброму, людському. Даруй iй лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе батько Андронатi! – І, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.

– Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! – вирвалося знов дико з кипучих грудей роз'яреного мужа.

– Може, й не дочекае, – обiзвався старий Андронатi. – Ти вже надто наважився на ii життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас, а золотi дукачi твоi остануться тобi.

– Нехай iде, нехай iде! – пiднялося гомоном мiж циганами. – Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далi буде? Надвiр з нею, сама собi дорогу указала! – крикнув один голос з гурту. – Надвiр!

– Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! – сичав Раду.

 – Вбити!

– За три днi не стане Маври мiж вами, – обiзвався знов Андронатi. – ii доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куснi, коли б Мавра й остала мiж нами. Кожде б ii било. А так… вона уступиться з-помiж вас i Раду з-перед очей.

– Сам уб'еш? – обiзвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронатi – цимбалiста.

– Сам.

– То бери золотi!

– Нi, вам iх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi iх не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже.

Менi iх не треба. Свого хлiба для себе i для своеi жiнки я найду. – І висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого вiд себе старшини.

– А щеня твоеi доньки? – спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. – Менi його не треба. Уб'ю, затопчу, як гадя!..

– Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… – нараз вiн тут урвав. Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм сяевi.

Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.

– Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодоi, бийте, побивайте, але жити дайте! – заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. – О Мавро, Мавро, що ти накоiла? Що тебе постигло? Яким вiтром ворожим обвiяло? З котроi сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце мое… Мавро! – кричала не своiм голосом.