У неділю рано зілля копала

 – А я тебе, доню, в мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождоi ночi доброi долi благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей… доки не вiддалася… як вiд огню… зберiгала. А прийшов лихий час i з ним твiй ворог… i ось що… ой, рятуйте, змилуйтеся… хоч кiлька день менi ii дайте… хоч до пусти… дозвольте довести, потiм вбивайте та й враз зо мною… – i бухнула головою до землi.

– Уступися, стара! – кликнув Андронатi. – Чого тут прилiзла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову.

Геть, кажу, звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш – рада? Тепер Раду i люди судять. Скажи послiдне слово, поки я свое скажу! – звернувся знов до старшини. – Позволь Маврi хоч з чотири днi межи нами прожити, та щоб настiльки пiднялася, аби ii батько востанне мiж вами всiма iй заграв. Мiж вами… попрощав. Вiдтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. – І тут, як недавно, з покорою знов схилився.

– Не прощу я Маврi, я ii бiльше на очi бачити не хочу.

Життя мiж нами не буде! – обiзвався завзято Раду. – Сама завинила…

– Сама… сама… – пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд циганiв. – Сама, одна вона!

– Се твое послiдне слово, Раду? – спитав Андронатi, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.

– Послiдне.

І знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.

– Се перший раз тому…

– Се другий раз тому…

– Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом за чотири днi вiд проклятоi зрадницi.

Чули мое слово?

– Чули.

Пiднявся тепер на тi слова з свого мiсця музика Андронатi. Пiднявся i глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих очах.

Посунув скрипку пiд паху i сказав:

– Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi.

А до жiнки, що з жалю на землi неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув:

– Чого божеволiеш? Іди до Маври. Нiхто ii не смiе дiткнутися, позавтра вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiдаеш менi за неi.

Я йду i прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом зберiться – i ждiть, Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi за Мавру з-помiж вас. Я йду…

І пiшов…

Третього вечора вернув.

Знов кружок циганiв в рiзних позах. Мiж ними Раду. Блiдий i неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з старою матiр'ю хороi своеi жiнки, що витрутила його з шатра Маври.