Через кладку

– Це слушне, що ви кажете, – вiдповiв я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свiй патент на долю цеi молодоi незвичайноi дiвчини.

Вiн же сам бiльше про це не обзивався, а далi ми й розiйшлися.

* * *

Вдома вечором на самотi я ще раз прочитав листа. Ось i скритикувала мене! Зарозумiлий я, i старосвiтський, i п'ятна свойого я люблю на все класти, i перед формами клонюся бiльше, як треба, i мороз наводжу на людей, i господь знае, чим ще прогрiшаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скiнчиться наша приязнь! А хто побiдить?

Не вiдчуваеш ти?

Я не вiдчуваю.

* * *

Це було рано.

Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на раннiй прохiд на найближчу гору в лiс. Мряки, що пiдiймалися вже з гiр i лiсiв, мов позачiплювалися там у польотi пiд небеса, розпливаючися тужливо в пораннiм сонцi.

Поранковi проходи на гори в лiс – це була найкраща часть мойого побуту лiтом у родичiв. Ідеш отак рано, як у мiстi ще неповорушно, i купаешся в чистiм неповорушнiм воздусi.

Опинившися вiдтак уже десь високо на горi i глибоко в лiсi, станеш, розглянешся – i слухаеш.

Не йде щось лiсом непорочне – святе?

Так. Це сам господь йде i благословить його глибоку тишину.

Господи, ти тут!

Як нiде тебе нема – нi по церквах, нi в людськiй грудi, то тут… ти е!

* * *

(Пiзнiше).

Щоб дiстатись якнайскорiше вiд нашоi i Обринських хати на гору, а далi й у лiси, ми мусили вперед переходити рiку. Так i я.

Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого мiстечка, що вимагало вiд нашого мешкання з годину ходу, я пiшов прямо, так званою коротшою дорогою, поза нашi й Обринських сади, котра вела до одноi кладки. Звiдти можна було дiстатися скорiше на другий бiк.

Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега рiки й звiдти на кладку, я побачив нараз на противнiм березi дiвочу постать, у котрiй по рухах пiзнав я молодшу Обринську – Маню.

Я станув i, вагаючися, ждав.

Вона там, на другiм березi, на кiнцi кладки пiзнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собi чогось вичiкувала.

«Рано вилетiла, як той жайворонок, – подумав я. – І коли я доперва виходжу, вона вже вiдкись вертае. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрiй проти зарозумiлого формалiста. Злагiднiла трохи? Вiд послiдньоi дискусii в садi ми ще не бачилися.