Філософські етюди

Коли вiн пiдiйшов до голови трупа, то мусив зупинитись на хвилину – так його тiпало. Але цього молодика ще в раннiй юностi вкрай розбестили звичаi розпусного двору; отож роздуми, гiднi герцога Урбiнського, а ще гостра цiкавiсть надали йому хоробростi; здавалося, сам нечистий прошепотiв слова, якi луною вiдбилися в самiй глибинi його серця: «Намочи око!» Вiн узяв рушника й, обережно вмочивши рiжечок у дорогоцiнну вологу, легко провiв ним по правiй повiцi трупа. Око розплющилося.

– Ага! – сказав дон Жуан, мiцно стискаючи в руцi пляшечку – так увi снi ми хапаемося за гiлочку, що втримуе нас над прiрвою.

Вiн бачив око, ясне, мов у дитини, живе око мертвоi голови, свiтло мерехтiло в ньому, яскрiючи в росинках свiжоi вологи; опушене гарними чорними вiями, воно свiтилося, мов далекий самотнiй вогник, що його подорожнiй бачить зимового вечора посеред безлюдного поля. Це блискуче око, здавалося, от-от кинеться на дона Жуана, воно мислило, звинувачувало, проклинало, погрожувало, судило, промовляло, кричало, впивалося в дона Жуана.

Усi людськi пристрастi вiдбивалися в ньому: i палке благання, i царствений гнiв, i почуття закоханоi дiвчини, яка благае ката помилувати ii; одне слово, це був справдi розпачливий погляд – такий погляд посилае людям засуджений на смерть, коли ставить ногу на останню сходинку ешафота. Стiльки життя променiло з цього воскреслого уламка, що дон Жуан вiдступив, охоплений жахом. Вiн пройшовся по кiмнатi, не смiючи подивитись на око, яке ввижалося йому на килимах, на пiдлозi, повсюди. По всiй кiмнатi мерехтiли iскорки, сповненi вогню, життя, розуму. Скрiзь блищали очi, що переслiдували його, немов зацькованого звiра.

– Вiн прожив би ще сто рокiв! – вихопилося в Жуана, коли диявольська сила пiдштовхнула його до батькового ложа i вiн знову прикипiв поглядом до ясноi зiницi.

Аж раптом у вiдповiдь на його слова надiлена розумом повiка опустилася й пiднялася, як то бувае в жiнки, коли вона дае згоду. Якби мрець вигукнув: «Так!», дон Жуан менше перелякався б.

«Що ж робити?» – подумав вiн.

Вiн знайшов у собi мужнiсть спробувати закрити оживлену повiку. Його зусилля виявилися марними.

«Розчавити око? А чи не буде це батьковбивством?» – подумки запитав себе вiн.

«Так», – вiдповiло око, пiдморгнувши з жахливою насмiшкуватiстю.

– Он воно що! – вигукнув Жуан. – Тут якiсь чари!

І пiдiйшов ближче, щоб розчавити око. Велика сльоза скотилася по проваленiй щоцi трупа i впала на руку Жуановi.