Філософські етюди

А над цими жалюгiдними створiннями височiв хазяiн човна, чоловiк за стерном – сильний, непiдвладний ваганням, чоловiк, який звик наказувати, вiрив у свою щасливу зiрку й сам творив свою долю. Вiн кричав: «Святий черпак!» замiсть «Свята Дiво!», вiн кидав виклик бурям i врукопаш воював iз морем. А в протилежному кiнцi човна зiбралися iстоти слабкi. Мати, що колисала дитинча, пригортаючи його до грудей, а воно всмiхалося бурi. Жiнка, колись непутяща, а нинi опанована пекучим каяттям. Солдат, посмугований шрамами, який за свою незламну вiдданiсть, за знiвечене життя i скалiчене тiло одержав лише змочений слiзьми шматок хлiба; i попри все це вiн смiявся з усього й безтурботно йшов дорогами життя, радiючи, коли йому щастило окропити давню славу кухлем пива або похвалитися перед захопленою молоддю колишнiми подвигами; свое майбутне вiн безтурботно довiрив Боговi.

І нарештi, двое селян, двое чесних трудiвникiв – саме втiлення тяжкоi працi, без якоi немислиме життя на землi. Цi простодушнi створiння не цiкавилися скарбами думки, завжди готовi поступитися ними заради вiри, яка була напрочуд мiцна, адже вони нiколи не мiркували й не сперечалися про неi; сумлiння в цих незайманих натур було чисте, а почуття – сильнi; каяття, знегоди, любов i праця загартували, очистили, змiцнили, подесятирили iхню волю, а тiльки воля й нагадуе в людинi про те, що мудрецi назвали душею.

Коли, скоряючись чародiйному мистецтву стернового, човен майже доплив до Остенде й до берега лишилося футiв iз пiвсотнi, не бiльше, шквальний порив бурi знову вiднiс його в море, й вiн перекинувся.

За мить до того осяйноликий незнайомець сказав зневiреним людям:

– Хто вiруе – врятуеться! Ходiть за мною.

І, переступивши через борт, вiн упевнено пiшов по хвилях. Молода мати з дитиною на руках вiдразу подалася за ним. Солдат пiдхопився на ноги i сказав своею простою говiркою:

– Щоб я пропав! Та я пiду за тобою хоч i до дiдька в зуби!

І ступив у море, навiть не здивувавшися, що воно тверде пiд його ногами.

Стара грiшниця, яка вiрила у всемогутнiсть Бога, теж пiшла по водi за незнайомцем.

Селянин iз сином подумали:

«Якщо вони йдуть по морю, то чом би й нам не пiти?»

І кинулися наздоганяти гурт. Море не розверзлося й пiд ними.

Томас вирiшив наслiдувати iхнiй приклад, але його вiра хиталася, й вiн тричi провалювався пiд воду, але тричi виринав i нарештi теж пiшов по хвилях. Вiдважний керманич схопився за уламок свого човна i прилип до нього, наче молюск.