Філософські етюди

Доручивши стомлених коней турботам корчмаря, який так i не змiг докликатися слуг, нашi лiкарi увiйшли в загальну залу корчми. Густi хмари бiлястого диму, що огорнули безлiч курцiв, спочатку не дозволили iм роздивитися, в яке товариство вони потрапили; та коли молодики всiлися за стiл з фiлософською терплячiстю подорожнiх, якi з досвiду знають, що галасливi вимоги не дають бажаних наслiдкiв, вони поступово розгледiли крiзь димову завiсу неодмiннi прикмети нiмецького заiзду: пiч, настiнний годинник, столи, кухлi з пивом, люльки з довгими цибухами, людей з рiзними обличчями – евреiв, нiмцiв; грубi лиця судновикiв.

Мов у туманi поблискували еполети французьких офiцерiв, дзеленькали об плиткову пiдлогу остроги й шаблi. Однi грали в карти, iншi сперечалися, мовчали, iли, пили, ходили по кiмнатi. Низенька гладуха з усiма прикметами, властивими для нiмецьких корчмарок – чорним оксамитовим чепчиком на головi, голубим корсажем iз срiбною вишивкою, клубком вовни, в’язкою ключiв, срiбною брошкою на грудях, укладеними навкруг голови косами (а ii костюм, зрештою, з такою точнiстю зображено на сотнях гравюр, що немае сенсу описувати його) – вельми спритно то заспокоювала нетерплячку двох приятелiв, то розпалювала ii. Помалу-малу балачки стихали, постояльцi розiйшлися по кiмнатах, хмара диму розсiялась. Коли на стiл поставили тарiлки для лiкарiв i подали знаменитого рейнського коропа, пробило вже одинадцяту, й зала була порожня. В нiчнiй тишi виразно чулося i форкання коней, i хрускiт сiна в них на зубах, i плюскiт рейнськоi води, i безлiч найрозмаiтiших звукiв, якi лунають у напхом напханому заiздi, коли постояльцi вкладаються спати: розчинялися й зачинялися дверi та вiкна, чувся невиразний гомiн голосiв, iз спалень долинали якiсь оклики. В цi хвилини тишi й сум’яття вiд рiчки долинув плюскiт весел та хрипкi крики човнярiв, що пiдводили судно до пристанi. Обидва французи i корчмар, який нахваляв iм Андернах, свою вечерю, свiй рейнвейн, республiканську армiю та свою жiнку, з цiкавiстю нашорошили вуха. Хазяiн корчми, мабуть, добре розумiвся на тому, що означали цi гортаннi викрики, – вiн швидко вийшов i незабаром повернувся з низеньким товстуном, за яким двое човнярiв внесли важку валiзу та кiлька тюкiв. Коли все це склали на пiдлозi, товстун сам пiдсунув валiзу впритул до себе – мабуть, не бажаючи й на мить розлучатися з нею – i без церемонiй усiвся за стiл навпроти двох лiкарiв.