Філософські етюди

Четверо товаришiв по чарцi – хазяiна корчми теж запросили до гурту – не чули, як вона вкладалася спати; але згодом i приятелi, i передусiм сам корчмар не раз посмiхалися, коли в паузах, що западали мiж iхнiми балачками, до них долинало могутне хропiння, ще пiдсилене дуплистими дошками нар, де примостилася хазяйка. Близько пiвночi спiврозмовники ще сидiли за столом, на якому залишилися тiльки бiсквiти, сир, сухi фрукти та добре вино; на той час язики у них геть розв’язалися, а надто в обох молодих французiв. Вони заговорили про свою батькiвщину, про своi заняття, про вiйну.

Одне слово, розмова пожвавилася. Проспер Маньян розчулив утiкача фабриканта до слiз, коли з притаманною пiкардiйцям вiдвертiстю та наiвнiстю доброi i лагiдноi натури вголос подумав про те, що робить його мати в цей час, коли ii син перебувае так далеко вiд неi, на берегах Рейну.

«Менi здаеться, я виразно бачу ii, – сказав вiн. – Лягае спати i перед сном проказуе вечiрню молитву. І про мене в нiй не забула. Думае: „Де ж вiн зараз, мiй бiдолашний Проспер?“ А якщо вона виграла кiлька су, граючи в карти з сусiдкою – може, з твоею матiр’ю, – додав вiн, штовхнувши Вiльгельма лiктем, – то напевне вкинула iх у великого череп’яного горщика, куди вона складае грошi, сподiваючись зiбрати суму, необхiдну для купiвлi тридцяти арпанiв землi, що вклинилися в ii невеличкий маеток Лешвiль.

Цi арпани коштують тисяч шiстдесят франкiв, не менше. Зате якi там луки! О, якби коли-небудь нам пощастило придбати iх, я все життя прожив би в Лешвiлi, зрiкшися шанолюбних амбiцiй. Скiльки разiв мiй батько мрiяв уголос про тi тридцять арпанiв, про струмок, що протiкае там через луки! Але помер, так i не змiгши купити iх. Я часто грався там у дитинствi».

«Пане Вальгенфер, а у вас немае свого „hoc erat in votis“?[13 - Цього я прагнув (лат.). Слова Горацiя, якi наводять, коли йдеться про чиесь заповiтне бажання.]» – спитав Вiльгельм.

«Є, добродiю, звiсно ж, е! Мое заповiтне бажання вже майже здiйснилося, а тепер…»

І товстун замовк, не докiнчивши фрази.

«А от я, – озвався корчмар, чие обличчя злегка розчервонiлось, – я рокiв десять усе збирався купити одну дiляночку i торiк нарештi купив».

Так вони розмовляли, як то бувае, коли вино розв’яже людям язики, i вже почували один до одного ту скороминущу приязнь, на яку ми нiколи не скупуемо в мандрах, i коли настав час iти спати, Вiльгельм навiть запропонував фабрикантовi свое лiжко.

«Ви з чистим сумлiнням можете прийняти цю дружню послугу, – сказав вiн.