Філософські етюди

Чи не здаеться вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цiлих сiм рокiв, яке враження виникае, коли свiтлянi променi мовби розчиняються в предметах. А ii волосся – як насичене воно свiтлом! О, вона, здаеться, зiтхнула!.. А груди, ви тiльки гляньте на ii груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколiшки? Тiло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте…

– Бачите ви що-небудь? – спитав Пуссен у Порбуса.

– Нi. А ви?

– Нiчогiсiнько.

Давши старому змогу умлiвати у своему екстазi, обидва художники почали перевiряти, чи не знищуе всi зоровi ефекти свiтло, яке падало прямо на полотно, що його показав iм Френхофер.

Вони роздивлялися картину, вiдходячи то праворуч, то лiворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.

– Так, так, не сумнiвайтеся, це картина, – повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду. – Дивiться, ось рама, ось мольберт, а ось моi фарби та пензлi.

І схопивши один iз пензлiв, вiн простодушно показав його художникам.

– Старий хитрун смiеться з нас, – мовив Пуссен, знову пiдступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. – Я бачу тут лише безладно наквацьованi мазки, охопленi безлiччю дивних лiнiй, що утворюють навколо цiеi мазанини мовби огорожу.

– Ми помиляемося – гляньте! – заперечив Порбус.

Пiдiйшовши до полотна ще ближче, вони розгледiли в самому його кутку кiнчик голоi ноги, що вирiзнявся з хаосу кольорiв, тонiв, вiдтiнкiв, якi утворювали нiби безформну туманнiсть; але то був справдi кiнчик прегарноi жiночоi ноги, живоi ноги! Вони остовпiли вiд здивування перед цим уламком, що вцiлiв посеред неймовiрного, повiльного й невблаганного руйнування.

Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якоi-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого мiста.

– Пiд цим схована жiнка! – вигукнув Порбус, показавши Пуссеновi на шари фарби, якi старий художник послiдовно накладав один на один, вiрячи, що вдосконалюе свою картину.

Обидва художники мимоволi обернулися до Френхофера, починаючи усвiдомлювати, хоч i невиразно, в якому екстазi вiн жив.

– Вiн щиро вiрить у те, що каже, – промовив Порбус.

– Атож, друже, – озвався старий, прокидаючись iз задуми, – вiрити необхiдно. Треба дуже вiрити в мистецтво i треба зжитися зi своею творчiстю, щоб намалювати таку картину. Деякi з цих тiней завдали менi чималоi мороки.