Філософські етюди

Здавалося, цей батько гнiвно волае з гробницi, вимагаючи в Бога помсти!

– Еге! – скрикнув дон Жуан. – Та старому вже каюк!

Вiн так квапився пiднести таемничу кришталеву посудину до лампи – як ото пияк у кiнцi трапези дивиться на пляшку проти свiтла, – що й не помiтив, як згасли батьковi очi. Широко роззявивши пащу, пес поглядав то на мертвого хазяiна, то на елiксир, i дон Жуан так само по черзi дивився то на батька, то на пляшечку. Миготюче свiтло струменiло вiд лампи. Нiщо бiльше не порушувало глибокоi тишi, вiола замовкла.

Бельвiдеро здригнувся – йому здалося, нiби батько заворушився. Наляканий виразом мертвих очей, у яких застигло звинувачення, вiн закрив старому повiки – так зачиняють вiконницi, якщо вони стукотять на вiтрi в осiнню нiч. Дон Жуан стояв випростаний, нерухомий, поринувши в цiлий свiт думок. Зненацька тишу порушив рiзкий звук – нiби заскрипiла iржава пружина. Захоплений зненацька, дон Жуан мало не впустив пляшечку. На всьому його тiлi дрiбними росинками виступив пiт – холоднiший, нiж лезо кинджала. Розфарбований дерев’яний пiвень вискочив над годинником i тричi прокукурiкав. То був вигадливий механiзм, який тогочаснi вченi винайшли, щоб вiн нагадував iм, коли треба було сiдати до працi. Свiтанок уже зароже вив вiкна. Десять годин провiв дон Жуан у роздумах. Старий годинник вiрно виконував свiй обов’язок перед Бартоломео, на вiдмiну вiд його рiдного сина. Механiзм годинника складався з дерев’яних паличок, блокiв, шворочок та колiщат, а в Жуанi був механiзм, який називаеться «людське серце». Щоб не ризикувати втратою дорогоцiнноi рiдини, скептично настроений спадкоемець знову заховав пляшечку в шухляду готичного столика. В цю урочисту мить вiн почув у галереi приглушений гомiн, неяснi голоси, здавлений смiх, легкi кроки, шелестiння шовку – одне слово, наближалася компанiя гуляк, що намагалися стримувати своi веселощi. Дверi вiдчинилися. Увiйшов князь, а за ним Жуановi приятелi, семеро куртизанок, спiвачки – строкатий гурт дiвчат, схожих на танцюристок, захоплених зненацька вранiшнiми променями, коли сонце ще змагаеться з блiдими вогниками свiчок. Усi вони з’явилися, щоб, як годиться, висловити спадкоемцевi спiвчуття у його невтiшному горi.

– Ну й дивина! Таке враження, нiби сердега Жуан сприйняв цю смерть цiлком серйозно, – сказав князь на вухо Брамбiллi.

– Але ж його батько i справдi був дуже добрий, – вiдповiла вона.

Тим часом пiсля нiчних роздумiв Жуанове обличчя набуло такого дивного виразу, що все товариство замовкло.