Філософські етюди

Можливо, старий вельможа розраховував, перед тим як закiнчиться термiн його першого життя, додати до своiх грiховних подвигiв ще й убивство ченця. Та чи абат мав силу волi не меншу нiж у самого Дон Жуана, чи донья Ельвiра виявилася обачнiшою й доброчеснiшою, нiж того вимагае Іспанiя вiд своiх дочок, але Дон Жуан мусив доживати вдома своi останнi днi в мирi та спокоi, мов старий сiльський парох. Інодi вiн iз приемнiстю помiчав, що син i дружина моляться Боговi не з належною ревнiстю, i владно вимагав, щоб вони вiдбували всi обов’язки, якi святий Рим накладае на вiрних дiтей католицькоi церкви.

Одне слово, вiн почував себе невимовно щасливим, слухаючи, як галантний сан-лукарський абат, донья Ельвiра та Фiлiп обговорюють яке-небудь питання совiстi. Та хоч як надмiру турбувався сеньйор Дон Жуан Бельвiдеро про свою персону, настали днi старечоi немочi й старечих хвороб, а з ними надiйшла пора жалiбних зойкiв та нарiкань, тим розпачливiших, чим яскравiшими були спогади про бурхливу юнiсть та зрiлiсть, вiддану любострасним утiхам. Людина, котра настiльки зневажала людей, що вселяла iм вiру в засади й закони, з яких сама нещадно глузувала, засинала тепер увечерi, повторюючи: «А може?..» Взiрець вишуканого свiтського тону, герцог, що не знав утоми в оргiях, красень, незрiвнянний у залицяннях, який подобався геть усiм жiнкам, чиi серця вiн пiдкоряв своiм забаганкам так само легко, як селянин згинае лозину, – цей генiй страждав тепер вiд невилiковних мокрот, вiд надокучливого запалення сiдничного нерва, вiд жорстокоi подагри. Вiн бачив, як його зуби зникають один за одним – так у кiнцi балу одна за одною виходять бiлоснiжнi, вичепуренi дами, й вiтальня залишаеться порожньою та неприбраною. Нарештi почали тремтiти його зухвалi руки, пiдгинатися стрункi ноги, й одного вечора апоплексичний удар здавив йому шию своiми крижаними гачкуватими пальцями. Вiд того фатального дня вiн став понурий i жорстокий. Вiн засумнiвався у вiдданостi сина й дружини, часто твердячи, що вони не турбувалися б про нього з такою зворушливою, делiкатною й нiжною увагою, якби вiн не вклав увесь свiй статок у довiчну ренту. В таких випадках Ельвiра та Фiлiп проливали гiркi сльози й ще ласкавiше доглядали лукавого дiда, який раптом надавав своему трiснутому голосу нiжного тону й казав iм:

– Друзi моi, люба моя дружино, ви менi пробачте, гаразд? Я вас трохи мучу. О пресвятий Боже! Ти обрав мене знаряддям, щоб випробувати цi небеснi створiння! Я мав би бути iхньою втiхою, а став iхньою карою.