Філософські етюди

Скiльки було високого почуття в цих словах! Чистим i нiжним голосам жiнок, що молилися в екстазi, вторували густi й могутнi голоси чоловiкiв, i навiть орган не мiг перекрити цього тисячоголосого спiву, хоч як потужно гудiли його труби. І тiльки дзвiнкi ноти, що iх виводив хор хлопчикiв, та розлоге гудiння перших басiв, збуджуючи в кожному найщасливiшi спогади про дитинство i захват перед силою людського почуття, вирiзнялися посеред чудового розмаiття голосiв, злитих у единому палкому поривi:

– Te Deum laudamus!

І полився з глибини собору, де чорнiли вкляклi жiночi та чоловiчi постатi, спiв, подiбний до свiтла, що зненацька спалахуе в темрявi ночi, i мовби перекоти грому розкололи навколишню тишу.

Голоси полинули у високiсть мовби на хмарах ладану, що голубим прозорим серпанком огорнули фантастичнi дивовижi мавританськоi архiтектури собору. Всюди було багатство яскравих барв, пахощi, свiтло i мелодiйнi звуки.

У ту мить, коли ця могутня музика любовi й подяки пiднеслася до престолу, Дон Жуан, надто чемний, щоб не подякувати за увагу, надто розумний, щоб не вiдчути, як iз нього глумляться, вибухнув у вiдповiдь моторошним реготом i з нахабною безцеремоннiстю перевернувся на бiк у своiй пишнiй рацi.

Бо диявол уселив йому острах, що його хочуть видати за звичайнiсiньку людину, за одного iз святих угодникiв, за якого-небудь Бонiфацiя або Панталеоне, i, щоб порушити божественну мелодiю любовi, вiн моторошно завив, i до того виття приедналася тисяча голосiв iз пекла.

Земля благословляла, небо проклинало.

Церква здригнулася на своему стародавньому пiдмурку.

– Te Deum laudamus! – волав натовп богомольцiв.

– Котiться ви до чортiв, тварюки! Усе вам Бог та Бог! Паскудне ви порiддя, тупе бидло, йолопи безмозкi разом iз вашим немiчним стариганом Богом!

І з горла у святого вихопився цiлий потiк лайки – так вивергаеться з кратера розжарена лава, коли вибухае Везувiй.

– Deus Sabaoth!.. Sabaoth![8 - Бог Саваоф!.. Саваоф! (Лат.

)] – вигукнули християни.

– Ви ображаете велич пекла! – вiдповiв Дон Жуан, заскреготiвши зубами.

І його жива рука пiднялась над ракою, пригрозивши богомольцям жестом, у якому був розпач i глум.

– Святий нас благословляе! – сказали старi жiнки, дiти та юнi нареченi – тобто люди найлегковiрнiшi.

Отак ми часто помиляемося, коли поклоняемось кому-небудь. Людина видатна глузуе з тих, хто ii вихваляе, а iнодi вихваляе тих, з кого вона в душi глузуе.