Філософські етюди

 – Постарайся хоч пройти твердим кроком повз цих виродкiв нiмцiв, не ганьби Республiку!»

Цi слова нiби пробудили Проспера Маньяна, i вiн пiдвiвся, ступив кiлька крокiв; та коли дверi на вулицю вiдчинилися i його овiяло свiжим повiтрям, коли вiн побачив, як посунув на нього натовп, сили його покинули, колiна в нього пiдкосилися, й вiн похитнувся.

«Та за одне боягузтво цього плюгавця слiд розстрiляти! Ану йди!» – казали двое солдатiв, якi пiдтримували його пiд руки.

«Ось вiн! Ось вiн! Падлюка! Ось вiн!»

Просперовi вчувалося, нiби цi слова викрикуе один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою i зростав з кожним кроком.

Тупiт юрби та солдатiв, що супроводжували його, гомiн розмов, голубiнь неба, свiжiсть повiтря, видиво Андернаха i плюскiт Рейну – все це вливалося в душу молодого лiкаря, поки вони йшли вiд корчми до в’язницi, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як i всi вiдчуття, що наринули на нього, вiдколи вiн пробудився. Інодi йому здавалося, розповiдав вiн потiм менi, що його вже не iснуе…

– Тими днями я сидiв у в’язницi, – сказав гер Герман, уриваючи нитку своеi оповiдi.

– Як i всi ми у двадцять рокiв, я був тодi сповнений палких мрiй, я хотiв захищати батькiвщину i командував загоном добровольцiв, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кiлька днiв до цього вбивства моi розвiдники зрадили нас, i наш загiн уночi потрапив в оточення; французiв було вiсiмсот чи близько того, а нас чоловiк двiстi, не бiльше. Мене вкинули до андернахськоi тюрми й хотiли навiть розстрiляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширшi каральнi заходи, але вбивство, за яке вони хотiли помститися на менi, було здiйснене не в курфюрстових володiннях. Мiй батько домiгся, щоб страту на три днi вiдклали, а за цей час вiн з’iздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, i з першого погляду вiдчув глибоку жалiсть до нього. Хоча вiн був блiдий, з виразом розпачу на обличчi, в ньому вiдчувалося щось наiвне, щире, i це вразило мене. Я бачив нiби вiддзеркалення Нiмеччини в його довгому бiлявому волоссi, в синiх очах. У ньому менi привидiвся образ моеi поневоленоi краiни, i я мав таке враження, що передi мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили пiд моiм вiкном, вiн раптом усмiхнувся – я не знаю кому – гiркою й журливою усмiшкою божевiльного, в чиiй свiдомостi зненацька зблиснула iскра розуму. Вбивця не змiг би так усмiхнутися.