Філософські етюди

О, як вона полюбить вас, бiдолашна, вас – мого останнього друга! Тут, – сказав вiн по хвилиннiй мовчанцi, низько похиливши голову мовби пiд гнiтом спогадiв, – нiхто мене не знае, нi солдати, нi офiцери, i всiм я вселяю жах. Якби не ви, моя невиннiсть залишилася б таемницею мiж небом i мною».

Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Моi слова, мiй сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати i знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, якi формальностi супроводжували рiшення суду, не знаю, що було потiм i чи скористався Проспер усiма законними засобами, щоб захистити свое життя.

Але вiн не мав сумнiву, що завтра вранцi його поведуть на розстрiл, i провiв нiч, пишучи листа матерi.

«Ну от, ми обидва скоро дiстанемо волю, – сказав вiн з усмiшкою, коли вранцi я зайшов до нього в камеру. – Я випадково почув, що генерал пiдписав вам помилування».

Я нiчого не вiдповiв i тiльки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’ятi його риси. А вiн раптом скривився гидливо i сказав:

«Ви собi не уявляете, який з мене боягуз! Усю нiч я благав оцi стiни, щоб мене помилували, – i Проспер показав на стiни своеi камери.

 – Так, так, – провадив вiн, – я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливi муки передсмертноi агонii. Адже вночi я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди… Мужнiсть – це як святковий костюм. Я повинен умерти з гiднiстю… Тому…»

Два правосуддя

– Ох, не доказуйте!.. – вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповiсти страшну iсторiю, а тепер рiзко урвала його.

 – Я хочу зберегти надiю, що вiн урятувався. Коли ви скажете, що його розстрiляли, я не засну всю нiч. Ви розповiсте завтра, чим усе це закiнчилося, гаразд?

Усi встали з-за столу. Гер Герман запропонував моiй сусiдцi руку, й вона запитала:

– Його розстрiляли, так?

– Розстрiляли. Страта вiдбулася на моiх очах.

– Справдi? Та як ви змогли…

– Вiн сам цього захотiв, панi. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш i знаеш, що вмирае вона без вини.

Бiдолашний хлопець не вiдривав вiд мене погляду. Здавалося, вiн жив уже тiльки в менi. Адже менi вiн заповiв передати матерi останнiй його подих.

– Ну i як, вiдвiдали ви ii?

– Пiсля укладення Ам’енського миру я поiхав до Францii, щоб сказати Просперовiй матерi прекраснi слова: «Вiн невинний!» Я вирушив у цю подорож iз благоговiйним трепетом, як на прощу. Але на той час панi Маньян уже померла з туги.