Філософські етюди

Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав iй передати. Ви, мабуть, посмiетеся з моеi нiмецькоi екзальтованостi, але я побачив високу й трагiчну драму в тому, що останне «прощай», послане з однiеi могили в iншу, залишиться похованим у вiчнiй таемницi, й нiхто у свiтi його не почуе, як нiхто не чуе крику подорожнього в пустелi, коли на нього зненацька нападе лев.

– А якби вас пiдвели до одного з гостей, що тут зiбралися, i сказали: «Ось вiн – убивця!»? Хiба в цьому не було б новоi драми? – запитав я, уриваючи його.

Гер Герман узяв свого капелюха й пiшов.

– Ви по-хлоп’ячому несерйознi у своiх висновках, – сказала менi моя сусiдка. – Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у крiслi бiля камiна, а мадемуазель Фаннi пiдносить йому чашку кави. Вiн усмiхаеться. Хiба вбивця, для якого розповiдь про цю драму була б мукою, мiг би зберiгати такий спокiй? Дивiться, у нього цiлком патрiархальний вигляд!

– Справдi, але запитайте в нього, чи був вiн у Нiмеччинi, коли там iшла вiйна?

– А чом би й не запитати?

І з тiею зухвалiстю, на яку здатна майже кожна жiнка, коли ii приваблюе або збуджуе якась таемниця, моя сусiдка пiдiйшла до колишнього постачальника.

– Вам доводилося бувати в Нiмеччинi? – спитала вона.

Тайфер мало не впустив iз рук чашку.

– В Нiмеччинi? Нi, не доводилося.

– Що ти говориш, Тайфере! – урвав його банкiр. – Адже ти постачав провiант пiд час Ваграмськоi кампанii!

– А, справдi, – вiдповiв Тайфер. – Того разу я там таки був.

– Ви помиляетеся. Вiн людина порядна, – сказала моя сусiдка, повернувшись до мене.

– Ну, стривайте! – вигукнув я. – Ще сьогоднi я витягну душогуба з багнюки, в яку вiн упiрнув, щоб заховатися!

Щодня на наших очах вiдбуваеться духовний феномен напрочуд глибокоi значущостi, але такий простий, що нiхто на нього не звертае уваги. Якщо в чиiйсь вiтальнi сходяться двое чоловiкiв, причому один з них мае право ненавидiти або зневажати другого, бо знае про нього якийсь iнтимний i нiкому не вiдомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навiть готуе йому помсту, – двое таких чоловiкiв завжди розгадають один одного i вiдчують, яка безодня роздiляе iх чи мае роздiляти.

Вони мимоволi стежать один за одним, перебувають у постiйнiй напрузi, погляди й жести видають iхнi намiри, й обох, наче магнiтом, iх тягне один до одного. Я не знаю, що притягуе дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда.