Не той став

Стара Зiнька слухала, але нiчого не розумiла з великоруськоi та церковноi мови, котрими були написанi тi житiя. Син товмачив старiй матерi, оповiдаючи написане в тих книжках своею украiнською мовою, i тiльки цi його оповiдання й розумiла добре стара Зiнька.

По обiдi Настя зiбрала з стола миски та ложки. Роман одiклав на стiл недокраяний окраець хлiба, згорнув у скатерть окрушки од скибок та кришки, винiс надвiр i витрусив курям. Застеливши стiл чистою скатеркою, – вiн дiстав з полицi новеньку книжечку «житiй», сiв за стiл i почав своiм звичаем голосно читати.

Настя мила ложки i не слухала того читання: вона нiчогiсiнько не тямила з того, що читав Роман. Стара Зiнька силкувалась слухати, сидячи на полу, але перегодя, не втямивши нiчого, стала позiхати та все хрестила рота. Роман читав книжку, але його думки лiтали далеко од тих пущiв, од того монастиря, де спасався святий, про котрого читав Роман. Все це чогось не припадало йому цього дня до вподоби. Вiн позiхнув з усiеi сили, поклав книжку на полицю i дiстав звiдтiль Шевченкову «Катерину». Цю книжку Роман купив в одного коробейника в мiстечку. Вже вiн прочитав ii тричi, але й тепер четвертий раз вiн читав ii неначе вперше. І нiколи ще Катерина не припадала йому так до вподоби. Кохання молодоi Катерини розбуджувало в йому думи, нагадувало йому про Соломiю i дуже тривожило серце. Настя слухала й ложки мити перестала.

– Сину! покинь читати оту книжку, – обiзвалася стара, – це не божа книжка. Ет!.. Нi се нi те!

Але стара проти волi слухала ту книжку i вислухала ii до кiнця.

В хатi стояла духота. Старiй Зiньцi схотiлося спати. В неi злипались очi.

– Пiду я на причiлок та трохи одпочину, – сказала Зiнька.

– А я, мамо, побiжу гуляти до дiвчат. Пустiть мене, мамо! – просилася Настя.

– До кого ж ти хочеш йти на гулянку? – спитала мати.

– До Соломii. Вона йене сьогоднi запрошувала до себе: забiжу й до Марусi та й ii вiзьму з собою.

Стара мати не втерпiла i навiщось аж губами цмакнула.

– Чого тобi йти до тiеi Соломii? Іди лучче до Марусi, – сказала мати.

 – А то чого так? – спитала дочка.

– Ет… Соломiя – дзига. Пуста дiвка, – сказала мати, виходячи з хати. Роман глянув на матiр i задумався. Йому було не до смаку, що мати гудила Соломiю.

– Чим же вона пуста дiвка? – спитав Роман неначе сам у себе.

– Мабуть, тим вона здаеться матерi пустою, що проворна, та все пустуе, та крутиться, мов та дзига, – обiзвалась Настя.

– А як проворна, то хiба це погано? – сказав Роман до Настi.