Над Чорним морем

Мурашкова була з мiшаноi сiм'i, ii батько був одеський украiнець, а мати грекиня, родом з Смирни. Мурашкова була красуня щирого класичного типу. Матове бiле лице було нiби виточене з слоновоi костi; пишнi великi темнi очi були блискучi, неначе лили з себе свiт. Густi, чорнi брови були наче намальованi пензлем на чистому чолi. Червонi уста, виразнi, з звивками, з ямочками посерединi, як у грецьких статуй, показували велику завзятiсть. Мурашкова мала вдачу нерiвну: часом була тиха, мовчазна, а часом нервова, говорюча.

Як усi тi, що мають класичне лице, вона була нiби спокiйна, тиха, навiть холодна й байдужна на взiр, але в ii душi, в ii серцi притаiлись i теплi iскри, ладнi спахнути полум'ям…

Саня й Надя Мурашкова були великi приятельки й, як кажуть, помазанi одним миром; вони читали тi самi науковi книжки, встоювали за право женщин, мали сливе однаковi пересвiдчення. В принципах вони були космополiтки, як люде без нацiональностi. На цю стежку потягла iх мiшанина в нацiональностях в мiстi, незнання народу, великоруська школа з некраевою, великоруською мовою й теоретичнiсть iх пересвiдченнiв, ще неприложених до будлi-якого доброго, путнього дiла на практицi.

Надворi було тихо. В садку пахло свiжою молодою травою. Вузька алея, обставлена старими акацiями, була схожа на тунель, пробитий в зеленiй гущавинi дерева й залитий фантастичним зеленкуватим свiтом. Промiння пронизувало те зеленувате сяйво й сипалось на землю золотими зернами. Роса крапала з листя й блищала на льоту iскрами брильянтiв.

– Господи, як не хочеться менi йти в той банк, – сказала Мурашкова, – така нудна й некорисна там робота. Лiчи та вилiчуй проценти…

– А ти б хотiла отут сидiти пiд «кущами дерев», згорнувши руки, та лiтати мрiями в емпiреях! – сказала Саня. – Живоття нам дано для працi.

– Знаю, добре знаю! – сказала Мурашкова. – Я грекиня по матерi, людина практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, встоюю за працю, з котроi була б якась користь людям.

А то… тiльки заробляю на хлiб. Маемо дiм, маемо клапоть поля й маленький виноградник, а на прохарчування все-таки це все не постачае; та, сказати правду, я проти самого принципу банкiв: ми служимо багатим, ситим людям, а не людськостi. Ви педагоги – ви якесь годяще дiло робите. Але, сказати правду, як то ти, Саню, видержуеш в тiй еврейськiй школi з твоiм здоров'ям? Там же, мабуть, таке повiтря, що й дихати важко, – сказала Мурашкова.