Над Чорним морем

Довговасте матове, трохи смугляве лице, великi блискучi чорнi очi, довгi кучерявi вii, густi рiвнi брови, тонкий нiс, чорнi, наче воронове крило, кучерi – усе в йому нагадувало про далекi гарячi схiднi краi, тропiчне сонце, гаряче небо: там родяться й формуються такi палкi очi, повнi вогню. То був тип мужньоi схiдноi краси, гарний i дужий, грацiозний i величний, наче молодий бенгальський лев. Повнi звивчастi виразнi уста в Селаброса червонiли здалеку серед зеленого листу, неначе польова макiвка червонiе в зеленiй пшеницi.

Селаброс порiвнявся а паннами й помаленьку обвiв iх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, вiн вибирав, котра з iх краща й варта уваги.

– Ну, та й пишна ж постать! – обiзвалась тихенько Саня. – А як гордовито поглядае на нас! Неначе згори вниз дивиться на нас!

– І справдi пишна: очi гострi; гляне – неначе ножем рiзне, – обiзвалась Мурашкова.

– Не люблю я таких грiзних гострих очей: такi очi менi не уподобнi, – сказала Саня.

– Знаю за це. Тобi подобаються очi голубинi, смирнi, а менi подобаються от такi гострi й навiть жорстокi очi: в iх е якась сила, мужнiсть; в iх свiтиться завзяття, воля, запал серця, – сказала Мурашкова.

– Любиш вулкани! Гляди лишень, Надю, щоб не опектись од тих вулканiв, – сказала Саня, – а вашi схiднi грецькi та армянськi вулкани таки справдi небезпечнi; вже надто багато в iх огню. Я боюся тих страшних, грiзних очей; гляне на тебе чоловiк i, здаеться, каже: стережися, бо з'iм тебе без солi й без хлiба.

– Ну, в нас на Бессарабii вулканiв нема, – сказала Мурашкова, – це я сказала так собi навмання.

– А вид, наче в статуi Гермеса! Цур йому! ще присниться, – жартувала весела Саня, – не дурно я сьогоднi прокинулась наче несамовита в п'ять годин й вже не могла потiм заснуть: мабуть, душа чула, що сьогоднi до нас наближиться вулкан, хоч i без полум'я.

– Я люблю класичну паничiвську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! Це, може, тим, що в мене плине половина грецькоi кровi, – сказала Мурашкова.

– А менi не до вподоби ваша класична краса: в неi вже дуже все пригладжено та прилизано.

Через дуже регулярнi, але холоднi пружки лиця анi кришки не просвiчуеться людська душа. Тимчасом як маленька хиба лiнiй в лицi, звивок в бровах, в устах виявляе часом душу чоловiка, його серце, його вдачу, – сказала Саня. – І вже чого не люблю й не зношу, то тих повних, червоних, гладких паничiвських морд. Од iх так i тхне матерiальнiстю, землею, а не духом, навiть, вибачай, рiзницями та сирим м'ясом.