Дві московки

За хатою десять вишень та двi грушi – ото й усе хазяйство Хомишине…

Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. Їi руки тряслись; старенький очiпок зсунувся на тiм'я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сивоi коси, а стара все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з того часу, як його взяли в москалi.

Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала, прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях…

«I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! – думала Хомиха… – Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя нi чутки, нi вiстки».

I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ii очi впали на широку дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону.

«Чи живий вiн, чи здоровий, – думала вона, – чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi? Може, його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темноi ночi, а може, де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати». Лiтае материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч, то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце материне ние та ние…

Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому заманячив червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою, як з-пiд землi вирiс, з'явився ii син Василь.

Вечiрне сонце блиснуло на його в вiкно. Високий та тонкий стояв перед нею син; чорнi кучерi, лице, одежа – все припало пилом.

Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.

– Добривечiр, мамо! – промовив Василь. – Чи пiзнаете мене?

Стара крикнула, кинулась до його й заголосила…

– Як ти вирiс, сину, який став високий!

– А ви, мамо, старi стали, такi старi!

– Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе – i менi вмирати буде легше.

Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.

– Не плачте, мамо, – промовив Василь.