Дві московки

Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку дядьковi – старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий! Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi вусища, як у старого кота, лице з одного боку сине, з другого червоне та цiлiсiньке в прищах. І тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.

Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Стоiмо неначе й так, як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили лущать поза шиею. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду – не так лице держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та злющий, кричить: «Не поворачивай рожи! прямо держи!» Та по другiй щоцi.

Отак-то, мамо! Б'е по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями годуе.

Почали нас муштрувати з рушницями. «Праву ногу вперед!» – було, крикне. Ти й витягаеш ii поперед себе, як ломаку. «Не так!» – кричить вiн та по нозi рушницею. Зомлiе, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи! Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу, як води, а в водi – крупа крупу доганяе…

Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто…

– Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду.

Все то було, та минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам плакати?

– А чи надовго ти зо мною, – одказала мати.

Щоб не завдавати жалю матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому бачити. І довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.

Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях. Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв на полицi. На образах насилу мрiли святi.

Довго не спала стара, пiдперши голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як його в москалi брали. Розмова з Василем роз'ятрила старе серце, старi рани, вже загоенi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про свое горе, що перетерпiла на своему довгому вiку.