Спокуса

І та сила твоя так i тягне мене,

Так i вабить пiд захист могучий…

Там, – здаеться менi, – не боятимусь я

Анiчого на свiтi; вiд всього забороне

Ота сила твоя i… щаслива, до тебе горнуся,

Заглядаю у вiчi огненнi твоi,

Припадаю до високоi грудi,

Щоб спочити край серця твого,

Що так шпарко пiдкидаеться – б'еться…

І от, – чую, – як та ласка моя

Прокрадаеться в душу до тебе

І пестить починае ii,

І голубити тихим спокоем…

І мене ти на руки береш,

І колишеш тихесенько – тихо…

Адам прикро та ласкаво задивляеться на Єву.

І заснула пiд тим доглядом я.

Вже не знаю, чи довго я спала, чи нi,

Тiльки разом, мов шпигнув хто, – проснулась…

Коло мене тебе вже нема,

Якась немiч мене всю посiла,

Пов'язала моi руки i ноги,

Не дае очам глянути ясно!

У душi – страх пiднявсь, серце – жаль навернув

І несказана туга насiла…

Чую я – пропадае навiки те щастя мое,

Що воно вже нiколи не вернеться знову!

Адам з жалем дивиться на Єву.

І вiд ляку й жаху разом кинулась я…

Ти лежиш на своему лiжковi

Й тихо спиш… На великую силу

Перетерпiла я отой страх i той сон,

Поки знову заснула… Не знаю,

Що ясуе цей сон?

Адам (понуро).

А чи молишся ти

Щиро боговi, як спати лягаеш?

Єва.

Як i завжди – молюсь.

Адам (зiтхнувши).

Ох, молися!.. Молись,

Бо тебе се лукавий доводе до сього.

Єва.

А лукавий – то хто? Ти де бачив його?

Адам.

Хоч не бачив, оже знаю про його.

Єва.

Кажеш: знаю? Розкажи ж ти менi,

Покажи, щоб я знала, кого стерегтися.

Адам.

Його бачить не можна: то – дух.

Єва.

Дух?… І бог – дух? i лукавий – то дух?

Як же iх розпiзнати, збагнути?

Адам.

Нам не дано снаги, як збагнути iх нам,

То iстоти без облуди, без тiла…

Бог е дух, чистий дух, як те небо, ясний,

Як те сонце, блискучий – яскравий,

Як повiтря прозоре – невидимий-легкий,

А могучий – його силi кiнця-краю немае.

Вiн – усе… Небо те – i високе, i сине,

З його зорями, мiсяцем, сонцем ясним,

Земля ся – iз горами й водою,

Із усiм, що на iй i пiд нею живе,

Росте, плава, i ходе, i дише, —

Все то вiн появив.