Спокуса

Слава господовi нашому, слава!

Вовiки i вiки – слава!

Усi(гукають за Адамом, аж по раю луна iде).

Слава господевi нашому, слава!

Вовiки i вiки – слава!

Адам. Амiнь!

Усi. Амiнь!

Насувае над раем бiла, як снiг, хмара i почина спускатися на землю бiлими крупами.

Адам. Манна пада! Манна пада! Господь посилае нам манну. Ходiмо пiдкрiплятися нею.

Усi розходяться в рiзнi сторони. Адам i Єва, узявши двi чималих лушпаiни з горiхiв, почали у iх збирати манну, а назбиравши повнi, посiдали рядком пiд деревом i почали iсти.

Єва. Ну й чого-то така смачна манна оця? Уживаем щодня, а не докучае!

Адам. Бо господнiй се хлiб… його воля свята!

Єва. А по правдi скажи: чи тебе не кортить коли-небудь чого й iншого з'iсти?

Адам. І на думцi нема. Та й чого?

Єва. Як чого?

Хiба в нас у раi iстiвне не росте?

Он курiпка – дивись; молочай он буя;

А козельцi заглядають аж в очi!

Або – он, на кущi, – як пасльон почорнiв?

Аж смiються виноградовi грона!

Адам.

Та й дурниця яка в твою голову йде!

Тож – живе, а живого господь

Заказав нам нiколи не iсти.

Єва.

Та я чула про се. Тiльки дивно менi:

Нащо ж волю господь на усе нам подав,

Попустив, що захочем робити?

Адам.

Ну, то що? Волю – дав, а проте – наказав,

Як отут нам поводитись треба,

Щоб не вскочити в грiх.

Єва.

Ото й дивно менi!

Коли воля – то на все уже воля.

А то: воля – одно, а закон – не дае

Їй широко розпросторити крила:

І те можна, i те, а до того – то й зась!

Бо закон не велить, щоб не вскочити в грiх…

Задля чого ж оце, розкажи ти менi?

Адам (хитаючи головою).

Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?

Щось недобре в душi твоiй коiться, Єво!

Єва (сумно).

Не втаюсь: там щось е,

Щось непевне заклюнулось в неi

І полоха спокiй мiй, i спать не дае.

Чуднi сни мою душу лякають щоночi!..

От i вчора: приснилось менi,

Що стоiш ти отам – на полянi

Гордий силою, що у тебе вона

Так i скаче iз очей твоiх чорних,

Так i прище з усii постанови —

Владних рук, бистрих нiг i високого стану.