Як ведеться, так і живеться

– Регочеться! Гарно, небiйсь! Тiльки вiзьму та на твоему баранi верхи i сяду! – грозивсь Івась, червонiючи.

– Ану, поiдь! – казав Грицько.

– А що ти менi зробиш? Вiзьму – сяду та й поiду! – i намiрявся вже кинути бичка.

– Всю морду тобi поб'ю, – перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

– А я батьковi похвалюся.

– Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.

– Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?

– А я тебе займаю? – питав Грицько.

– Так бичка займав.

– Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в травi, – виправлявся Грицько.

Іван замовчав i, зайшовши у тiнь бурти, лiг; вiн сердився на брата.

«Як йому, небiйсь, усе можна! – думав вiн. – Заходився бичка лякать – iграшки знайшов! Он десь через його i комашину згубив».

Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високоi чорнобилi, то червонi головки будякiв.

Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Івася досада давила, i, лежачи у тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об вiщо довго не зачiплюючись.

Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболiло, замовкло. Івасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Івася i, як вiрна собака, почав лизати своiм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами.

Вiн звав його i бицею, i бичушкою, i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким хлоп'ям.

– Івасю! Івасю! – трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.

– Чого? – одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спiрку.

– Ох! – передихав Грицько. – Ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.

– Якого?

– Збиваю будяки, – важко дишучи, почав Грицько. – Тiльки на однiй будячинi… Аж ген туди до води… Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить… А само так i в'еться, так i в'еться.

Я пiдходжу… Аж, брат, – отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову виставила проти сонця та й сичить.

– Ну? iй-богу?

– От побий мене хрест святий! – скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.

– Що ж ти не вдарив ii?

– Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!

– А ти запримiтив мiсце? Покажи.

– Нехай iй всячина, i вести не хочу.